Якщо не Бог, то хто ж?

 

 

 

 

 

У кожної людини настає час, коли на схилі літ їй необхідно зібратися з думками, окинути поглядом прожиті роки та осмислити найголовніші події Богом дарованого життя. Виникла така потреба і в мене. Так народилися ці спогади про пережите й вистраждане, про моє служіння Богу, до Якого я через помилки та сумніви прийшов ще в молодому віці.

Книжка, яку ви, любі друзі, сподіваюся, уважно про­читаєте до кінця, — численні свідчення з мого життя, збереженого й благословенного до цього часу Господом. Він зі мною завжди. Від самого народження оберігав мене, оберігає й донині. Він у кожній часточці мого єства. З упевненістю скажу, що в єднанні з живим Богом — моє найбільше щастя, сенс усього мого існування і невимовна радість! Нею я і хочу поділитися з вами.

 

 

 

Ця автобіографічна оповідь написана відомим проповідником Євангелія, уродженцем Полтавщини, пастором Іваном Зінчиком, голос якого, наповнений щирою любов’ю до людей, лунав в радіоефірі понад тридцять років. І нині він лунає в багатьох оселях, але вже в аудіо-записах. У 2001 році, у 77-річному віці, Господь відізвав Свого вірного слугу до вічних осель. П’ятдесят років свого життя Іван Зінчик віддав праці для слави Божої. Особливою популярністю корис­тувалась його духовно-просвітницька передача «Жива Надія», яку з 1992 року слухають рідною мовою мільйони людей в Україні. Завдяки цій радіопередачі величезна кількість людей знайшла неповторну радість від спілкування з живим Творцем. Про це свідчать тисячі листів від вдячних радіослухачів. І сьогодні ця програма продовжує лунати, бо розпочату працю Івана Зінчика натхненно продовжують інші брати та сестри, зокрема його донька Ненсі. 

Автор цієї книги прожив нелегке, сповнене драматизму життя. Безтурботні роки раннього дитинства у мальовничому куточку української землі змінилися лихоліттям насильницької колективізації селянства, до якого належала й родина Зінчиків. Потім Друга світова війна. Вісімнадцятирічного Івана вивезли на примусові роботи до Німеччини, де він пройшов через пекло концтаборів. 

Господь зберіг юнака, і після закінчення війни він пере­їхав за океан, до Канади, щоб повністю присвятити себе високому служінню Богові.

Незважаючи на те, що Іван Зінчик тривалий час мешкав за межами Батьківщини, він залишився вірним сином України, палким її патріотом. Як одне із багатьох підтверджень цьому — широка місійно-благодійницька діяльність пастора Зінчика в рідній Україні, куди він (після проголошення незалежності України) приїжджав щороку.

У цій автобіографічній оповіді автор без будь-яких прикрас (просто та щиро) розповідає не лише про подробиці свого життя, але й неупереджено свідчить про історичні події, віддзеркалені в житті земляків-українців (як на Батьківщині так і за її межами).

Автор згадує свій шлях до Бога, підкрес­люючи, що в усьому над ним була рука милості Господньої, Його охорона й допомога. «Якщо не Бог, то хто ж?» — запитує автор. «Так, лише Господь, лише Його неосяжна милість та любов!» — лунає ствердна відповідь з висоти небес.

Ми віримо, що ця книжка зацікавить широке коло читачів — не лише тих, хто шукає Бога та робить перші кроки до Нього, але й кожного українця, не байдужого до своєї долі та майбутнього Батьківщини.

 

 

 

 

«…бо не кинув Ти, Господи, тих, хто шукає Тебе!» 

 

Завжди дорогими для кожного з нас є спогади дитинства. Воно здається нам безтурботним і безхмарним, бо на далекій відстані прожитих років усе бачиться в іншому світлі.

З’явився я на Божий світ 5 жовтня 1924 року, коли вже все збіжжя зібрали, засипали в комори, а дерева одяглися в осіннє золото. Був другою дитиною у батьків. Пізніше народилися сестри Євдокія, Ніна і брат Григорій. Дівчинка, яка з’явилася на світ переді мною, на жаль, померла.

Ніколи не забуду ту стежину, по якій зробив перші несміливі кроки з допомогою лагідних материнських рук.

У ранні дитячі роки мені запам’яталася одна подія. Це був час, коли хуторяни вибирали картоплю. Я крутився біля матері на городі. До нас підійшов один односелець, глухонімий чоловік, і став схвильовано жестикулювати руками, щось нам показуючи. Ми з матір’ю пішли за ним. Коли ступили на видне місце, то побачили вдалині велику заграву — горів хутір Заболотнів. З охоплених вогнем хат вітер зривав солом’яні й очеретяні покрівлі і розкидав навкруги. Це було у 1927 році. 

Ця подія залишилася в пам’яті на все життя. Лише пізніше зрозумів її глибоко символічне значення. Минуло небагато часу і по всій Україні розгорілася інша «пожежа» — колективізація. Вона почалася в 1929 році, охопила всю Україну, зруйнувавши життя справжніх господарів, на яких трималася економіка цілої країни. Всіх їх було заарештовано, більшість вивезено на Урал, до Сибіру, решту — розстріляно по різних тюрмах Радянського Союзу. В самій лише Вінниці органи ДПУ (пізніші назви: НКВС, КДБ) стратили близько 10 тисяч ні в чому невинних людей.

У 1933 році спалахнула друга «пожежа» — страшний голодомор, що забрав понад 6 (з урахуванням зниження народжуваності), за іншими джерелами — 10 мільйонів душ українського населення. А тоді ще одна «пожежа» — світова війна, під час якої впало жертвою понад мільйон українців.

Та найстрашнішою «пожежею» для України став вибух атомного реактора на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 р. З того часу приріст населення в країні не збільшується, а зменшується (з 52 мільйонів до 49 у 2000-му році). В історії нашої держави ще не було так багато хворих, як тепер. Практично не народжуються здорові діти. Більшу частину території отруєно радіацією. Науковці стверджують, що аварія чорнобильського реактора дала викид радіації у сто разів більший, ніж вибух атомної бомби, скинутої американцями в 1945 р. на японське місто Нагасакі.

 

Часто, дуже часто, згадую рідну Полтавщину, заквітчану зеленими шатами калинових гаїв та дібров, білопінним цвітінням садів, милий серцю хутір Біличеве, що неподалік від мальовничого містечка Чорнухи, де народився великий український філософ і просвітитель Григорій Сковорода. Я завжди захоплювався його вченням. Григорій Сковорода глибоко знав Слово Боже. Навчав людей розуміти й любити Біблію — цю невичерпну скарбницю Господньої мудрості. Він ніколи не розлучався зі Святим Письмом, носив його за плечима у своїй торбині, подорожуючи світом. 

Григорій Сковорода — один із перших євангелістів в Україні, не був своєрідним селянським самородком, самоуком, як його любили зображувати в радянські часи. Отримав вищу освіту в кращих учбових закладах Російської імперії, п’ять років прожив у Європі, відвідав усі найбільші центри тогочасної європейської науки та культури, намагаючись, за свідченням його біографа М. Ковалинського, «знайомитись найбільше з людьми, що були тоді дуже славні вченістю і знаннями». Володів шістьма іноземними мовами, грав на багатьох музичних інструментах, написав чимало пісень та інших музичних творів. 

Велика віра й глибоке знання Слова Божого, бажання жити згідно заповідей часто приводили його до конфліктів з ієрархами офіційної Православної церкви та світськими можновладцями, змушували відмовлятися від багатьох високих посад, що їх йому не раз пропонували. Ось лише один такий випадок. Коли у 1764 році Г.Сковорода прибув до Києва, колишні його учні та знайомі почали умовляти філософа лишитися з ними: «Годі блукати по світу! Нам відомі твої таланти, свята лавра прийме тебе, як своє дитя, ти будеш стовпом церкви й окрасою обителі». – «Ах, преподобні! – заперечив він. — Я собою стовпотворіння примножувати не хочу, досить і вас, стовпів необтесаних, у храмі Божому». Останні 25 років свого життя Г.Сковорода провів у мандрах, без постійного місця проживання, повністю віддавшись літературно-філософській творчості, вивченню Біблії та проповіді Євангелія на Лівобережній Україні. 

Мені особисто дуже подобається одна глибока думка Г.Сковороди: «Дяка Богу, що те, що потрібно знати людині про Господа, Бог зробив не тяжким, а те, що тяжке — не потрібним». Перед смертю він сказав, щоб не кликали священика соборувати його: «Коли я помру, то покладіть у труну мою скрипку й Біблію і напишіть на хресті: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Український народ дав світові безліч талантів (Г.Сковорода — лише один із них), але, нажаль, в умовах бездержавності ми не змогли зберегти їхню спадщину для нації, і слава більшості з них дісталася іншим народам.

 

Рідний хутір... Скільки теплих спогадів пов’язано з ним! Він був для мене справжнім храмом природи, глибоко полонив своєю тихою і неповторною красою. Тут зростав я, купався у росяних ранках і променях ласкавого сонця. Які були чудові краєвиди! А який спів невгамовного птаства! Воно зліталося сюди ранньої весни і влаштовувало різноголосі «концерти», що тривали до самої осені.

Тільки-но сонце кидало на землю свій перший яскравий промінь, мама, нахилившись наді мною, лагідно промовляла:

— Вставай, синку, вже час корову виганяти. Ось послухай, як витьохкує соловейко, поглянь, як усе квітує... Вставай!

Я дуже любив весняну пору, коли цвіли садки і все навкруги буяло молодою зеленню. Коли згадую про наше Біличеве, у пам’яті щоразу зринають рядки з вірша Тараса Шевченка: 

Неподалік, між деревами, біліли хатки таких же мальов­ничих хуторів: Заболотнів, Яцюкове, Діброва.

Повз наше обійстя часто проходили люди — поруч була широка стежка. Кидаючи погляд на батьківську хату розкішної весняної пори, вони захоплено промовляли:

— У вас тут справжній рай! Як гарно всюди!

Словник української мови слово «рай» пояснює так: чаруючі краєвиди на землі, що позитивно впливають на розум і душу людини. Яким чудовим і гарним все створив Господь! І дав людині цю красу, щоб вона її оберігала і мудро нею користувалася. Але коли прийшли до влади комуністи, то почали нещадно руйнувати Боже творіння, вирубуючи ліси й чудові сади, знищуючи все, що перешкоджало їм будувати свій комуністичний «рай».

Дійсно, Бог щедро наділив красою природу навколо Біличевого, але батькам потрібно було докладати чимало зусиль, щоб наш рай цвів і радував достатком.

Першим оселився на хуторі мій дід Григорій Зінчик. Раніше він жив у селі Кизлівка, що поряд з Чорнухами. Купив у Біличевому 80 десятин землі, мав млин, молотарку, коней, весь необхідний для обробітку землі реманент і майже два десятки голів худоби. 

Дідова сім’я обходилася без наймитів. Працювали, як і всі навколишні дбайливі господарі, тяжко. Від зорі до зорі. Пригадую, коли навесні ніч видавалася місячною, дід не спав, ішов у сад і обрізав дерева. Не гаяв жодної хвилини. Сад мали великий, де росли різні сорти яблунь, груш, слив, вишень. Невтомній працелюбності, правдивому слову й розсуд­ливості у діда вчилися мій батько Дем’ян, його брати та сестри.

Дід мав чотирьох синів і трьох дочок. Моя мама Уляна Охтисівна Омельченко була дуже доброю й привітною. Любила допомагати родичам, ділилася з ними всім, що мала у господарстві. Цю любов до людей і милосердне співчуття до них я успадкував від своєї неньки. 

Коли мій батько одружився, дід виділив йому 20 десятин землі й частину саду. Батько також багато працював. Любив поратися на пасіці. Навчився добре й теслювати. Був щирим до всіх і водночас принциповим. Сердився, коли хто-небудь говорив йому неправду. Все, за що брався, робив (як кажуть у нас на Полтавщині) з толком. 

Батько прожив 74 роки, а мати — 94. З міцного селянського коріння пішов у світ і я, зберігаючи в серці вдячність батькам за їхню просту і мудру науку, за те, що навчили любити працю, бути витривалим і добрим до людей.

Як приємно працювалося на рідній землі! Вже з п’яти-шести років я з батьками у полі. Ніколи не забуду й перші свої жнива. Батько косив збіжжя, мати в’язала його у снопи, а я стягував їх помаленьку до купи. Раділи, коли хліб уже стояв у копицях. Потім звозили його до клуні. Обмолочене зерно зсипали до комори. У своєму млині мололи борошно. Дуже був смачним хліб із нового врожаю. Неповторним є почуття власної причетності до нелегкої батьківської праці. То були відносно спокійні роки життя за часів Непу. Радянська влада, зрозумівши, що не впорається з розрухою після громадянської війни, змушена була тимчасово допустити в країні деякі елементи ринкової економіки. Господарів, або куркулів, як їх називали комуністи, ще не займали, і кожен мав змогу жити зі своєї праці на власній землі. Я дуже радів, коли батько брав мене у Чорнухи на ярмарок, що вирував по кілька разів на рік. Пригадую, у лавках (магазинах) бачив багато різного краму і, особливо, мануфактури (тканини), що лежала у великих сувоях на полицях. За 5 копійок можна було купити велику низку бубликів.

Інколи їздили на великі базари до сусідньої Лохвиці, що за 20 кілометрів від нашого хутора. Вставали удосвіта. Клали на воза з десяток мішків яблук і везли продавати. Я з цікавістю розглядав усе навкруги. Розпитував батька про кургани, що височіли обабіч шляху.

— То шведські могили, синку, — відповідав батько, підстьобуючи коня.

Я не все розумів. Дуже хотілося довідатися, коли з’явилися ті шведські могили. І вже коли навчався у школі, на уроках історії почув від учителя про короля Карла ХІІ, який дійшов зі своїм військом аж до Лохвиці й Чорнух. Про те, що шведи були союзниками України в боротьбі з новоутвореною імперією Петра І, звичайно ж, на уроках не розповідали. 

Наш край здавна відомий різними історичними подіями, особливо часів козаччини, коли були «розкіш та воля».

 

Та найбільше я любив бути наодинці з природою, любив блукати луками та гаями. До всього жадібно придивлявся й прислухався. Знав кожну гайову квітку, кожну пташину, що гніздилася поблизу хутора. Міг на слух, лише по співу, розпізнати будь-яку пташку. Уся ця божественна краса глибоко зачаровувала й наповнювала моє серце великою радістю. Нарву, було, ранніх квітів і плету з них різнобарвні віночки та милуюся ними. Природна ідилія зі спокійним хутірським життям у Біличевому залишилася в пам’яті мого серця назавжди.

Пригадую, якось опівдні пригнав корову додому, щоб мама її подоїла, сам швиденько взяв сака і разом зі своїми двоюрідними братами гайнув до невеличкої річки, що протікала недалеко від хутора Заболотнів. На той час там водилося багато щук, в’юнів, карасів. 

О, яка то була радість, коли ми, наловивши свіжої риби, вже під вечір, втомлені й мокрі поспішали додому, несучи батькам гарну здобич. Були впевнені, що сварити нас не будуть, бо поверталися не з порожніми руками.

Взимку я також ходив ловити рибу. Прорубував лід і в ополонку звечора ставив вершу, сплетену з лози. Вранці витягав ту вершу повну в’юнів. Ще й досі пам’ятаю смак борщу з рибою, що варила мати.

А як багато було різних плодів у навколишніх лісах, що густо обступали наш хутір! Влітку любив збирати суниці й малину, а восени — пахучі дикі груші. Після тривалого перебування під гарячим сонцем часто хотілося пити. То я швидко відшукував якусь копанку з водою чи джерельце, нахилявся, роздмухував воду і з задоволенням втамовував спрагу. Вірю, що та джерельна вода була цілющою для мене.

Стає боляче, коли подумки повертаюся у чудову природу мого дитинства, бо сьогодні вже нічого того нема. Недбайливе господарювання за десятки років призвело до знищення прекрасного довкілля: чудові ліси цінних порід вирубали, маленькі річки позамулювалися й повисихали, хімія та радіація знищили більшість пташок та тварин.

Таке «господарювання» завершив вибух на Чорнобильській АЕС. Скільки горя приніс він українцям — не можна передати словами! Вчені змушені констатувати: українська нація досить швидко вимирає. Трагедія з трагедій!

Моє глибоке переконання: тільки Господь може знешкодити радіацію та хімічне забруднення, зупинити хвороби, що все більше поширюються, але за умови, якщо український народ впокориться перед Словом Божим, підійме свої руки до неба й благатиме Господа: «Поможи нам, бо ми гинемо...»

 

Вперше про Бога я почув від своєї бабусі. Особливо велике враження справила на мій дитячий розум її розповідь про Страшний Суд. Вона казала, що настане час, коли Господь судитиме всіх живих і мертвих. За своє благочестиве життя праведникам дадуть місце в раю, а грішники підуть до пекла. В день Страшного Суду горітиме земля. Я слухав про це з острахом, уявляючи собі, який-то вигляд матиме та пожежа.

Одного разу, коли пас корову, побачив при заході сонця червону заграву. Мені тоді було років шість. Я злякався і почав швидко гнати корову додому, весь час поглядаючи на небо. Мати здивовано запитала:

— Чого ти так рано пригнав? Що трапилося?

— Бабуся сказала, що колись буде горіти земля і прийде Страшний Суд від Бога, — показував я пальцем на захід сонця. — Дивіться, он яке червоне небо — починає горіти земля...

Мати заспокоїла мене, сказавши, що все буде гаразд. Земля не горітиме, ще не настав той час.

Якось одного літа стояла нечувана спека. Батьки непокоїлися за врожай, а разом з ними і всі мешканці хутора. Запросили священика з Хейлівщини (там була церква). Він відслужив молебень в полі. Був там і я з батьками. Невдовзі пішов довгоочікуваний дощ. Бог почув молитву, звернення до Нього людей, і не допустив загибелі врожаю.

У дитинстві на мене справляли неабиякі враження різні легенди та перекази, що побутували на хуторі. У чагарниках було багато вужів і гадюк. Восени вони спліталися у великі клубки й вигрівалися на сонці. Від когось я почув, що коли вб’єш одну гадюку, то, мовляв, буде відпущено аж сто гріхів. Також бабця розповідала мені, що змій спокусив Єву, і вона з’їла заборонений плід з дерева, до якого Бог їм строго наказав не доторкатися і не їсти плодів з нього, бо помруть. Але вони не послухали Бога, а послухали змія. Через те Бог вигнав їх із раю. І цей гріх Адама і Єви впав на всіх людей. Тож я в дитинстві частенько «полював» на цих плазунів та й тепер не відчуваю до них особливої любові. 

 

Чимало траплялося зі мною різних випадків у дитинстві, коли я ледве не загинув. Одного дня мати (разом з моєю тіткою Катериною) пішла до ставка в Хейлівщину, щоб випрати білизну. Взяла й мене з собою. Тоді я мав п’ять років. Прали білизну, б’ючи праниками по ній, а я, натягнувши шапку на очі, крутився «млинком» на греблі і докрутився до того, що впав у ставок. Плавати не вмів. Коли мати побачила мене, я вже наковтався води і почав тонути. З тіткою витягли мене на берег. Піднявши за ноги, витрусили у мене з легень воду. Мама загорнула мене в кофту, щоб не застудився. Пізніше, коли я вже став віруючою людиною, зрозумів, що рука Божа врятувала тоді мене від смерті.

Пригадую ще один випадок, коли смерть була дуже близько. Якось батько випустив зі стайні коня. Я, стоячи біля дверей, кинув на нього ломачку. Коневі це не сподобалось і він хвицнув задніми копитами, чиркнувши мене по підборіддю. Я розплакався від болю і страху. Стояв би я на якихось кілька сантиметрів ближче до коня, то на світі мене б вже не було. І тут рука Божа врятувала мене від загибелі. Таких випадків траплялося у моєму житті чимало.

 

Я дуже любив свою бабусю і часто бував у неї. Одного дня, коли навідався знову, вона саме ворожила на свого сина Григорія, який поїхав до Маріуполя на заробітки. Брала хліб, сіль, вугілля, віск. Клала все це на стіл, а потім встромляла голку в кульку з тіста і водила рукою по ній, запитуючи, чи скоро приїде Григорій додому. Якось застав бабусю в дуже пригніченому стані. Вона скаржилася на те, що минулої ночі не спала — сатана душив її за горло і ледве не позбавив життя.

Якось і мені захотілося спробувати ворожити. Однієї ночі після такої «практики», коли я був у ліжку, на стіні з’явилося зображення великого чорного чоловіка. Його руки потяглися до моєї шиї. Я зірвався з ліж­ка й закричав:

— Мамо, якийсь чоловік хоче мене задушити! 

Почувши крик, мати почала заспокоювати мене, а потім сказала:

— Це тобі ввижається. Лягай спати.

Я пішов до ліжка, натягнув ковдру на голову, але знову побачив ту страшну постать. Вона з’являлася протягом майже двох місяців.

О, коли б моя мати читала Євангеліє і була віруючою людиною, то вона б зовсім інакше поставилася до тієї події. Розпитала б, де я був, чим займався. Впевнений, що Господь відкрив би їй причину, чому до мене у кімнату приходив сатана. Але, нажаль, мати не звернула жодної уваги на мої переживання і страхи.

Хочу сказати у зв’язку з цим, що полтавська земля здавна відома, як місце, де особливо проявилася діяльність різного роду нечистих сил. Геніальний українець, мій земляк, Микола Гоголь сюжети для своїх перших творів брав саме з народних переказів та легенд про різного роду втручання потойбічних сил у життя людей. І то все були далеко не вигадки. Сильні позиції має антихрист на Слобожанщині й сьогодні: саме цей регіон України є найменш доступний для проповіді Євангелія, саме тут населення особливо вперто тримається за стару атеїстичну ідеологію і на всіх виборах традиційно голосує за комуністів. Що ж до геніального полтавця М.Гоголя, то заради справедливості, варто зазначити, що він поступово відійшов від юнацьких захоплень і потім до кінця своїх днів щиро прагнув до Бога. Про це свідчить його скромне життя і твори останніх років. У передсмертній записці Миколи Васильовича знаходимо такі слова: «Боже! Боже! Не отлучайся от меня! Боже! Боже! Воспомни древнюю любовь. Боже! Благослови и дай могущество возлюбить Тебя, воспеть и восхвалить Тебя, и возвести всех ко хвалению святого имени Твоего».

Коли я став віруючим і почав вивчати Біблію, то дізнався, яка страшна небезпека загрожує душі людини, котра ворожить, звертається до бабок-шептух, викликає духів, ходить до екстрасенсів, читає гороскопи, вірить в усілякі забобони. У Божих очах це є великим гріхом. Усі, хто займаються окультизмом, Царства Божого не наслідують. Так зазначено у Святій Біблії. 

Хто читає ці рядки, прошу вас: не ходіть за порадами до ворожок, шептух, екстрасенсів. Звертайтеся по допомогу через щиру молитву тільки до Господа! Адже Свята Біблія навчає: «Благословен той муж, що покладається на Господа, що Господь — то надія його» (Ієр. 17:7).

 

 

Наше спокійне життя у Біличевому, нажаль, тривало недовго. Насувалися важкі часи насильницької колек­тивізації й так званого розкуркулювання. Ніколи не забуду пережитого. Завжди з жахом згадую ті часи, коли з українським селянством сталася велика трагедія — його силоміць почали заганяти до комун, до колгоспів.

То була справжня кріпаччина, запроваджена більшовиками на величезному євразійському просторі на багато років. Приватній власності оголосили війну. Її належало ліквідувати. Всю пропагандистську машину жорстокої влади було спрямовано проти міцних господарів, які не виявляли бажання вступати до колгоспів. У країні розпочалися жахливі репресії.

Гірко заплакало українське село, бо над ним чинилося нечуване насильство. Арешти, виселення багатьох родин на Урал і до Сибіру, розстріли селян були звичним явищем для тих часів. Я спостерігав на власні очі ту велику трагедію, вона незагоєною раною залишилася в моєму серці та серцях тих, кому вдалося пережити те лихоліття.

Одного дня до нас зайшли двоє чоловіків. Це були уповноважені з райцентру. Батько щось робив у клуні. Я безтурботно бігав біля нього. Один із непроханих гостей сухо запитав:

— Ну, Дем’яне Григоровичу, будете записуватися до колгоспу?

Запам’яталося сумне батькове обличчя. Він кілька хвилин мовчав, а потім підняв голову й, зітхнувши, сказав:

— Так...

Лише згодом, через багато років, я зрозумів, як непросто було тоді батькові давати згоду на вступ до колгоспу, залишати своє господарство й віддавати нажите за багато років тяжкої праці добро. Коли б він цього не зробив, то всю б нашу сім’ю вислали до Сибіру, як це сталося з сотнями тисяч інших селянських родин.

 

Пам’ятаю, як розкуркулювали й мого нещасного діда. Більшовики безжалісно зруйнували його господарство, забрали молотарку, сівалки, коней, худобу, розкидали клуні, хліви, комори. Залишили лише млин. Діда заарештували і вивезли за Урал. За що? Він не займався ніякою політикою, був працьовитою людиною, дбайливим господарем.

Через три роки батько привіз діда із заслання додому. Дідову хату повністю зруйнували, і він разом з бабусею оселився у свого сина Михайла. Старий хотів мати свій куток і вирішив збудувати нову хату. Коли вона вже була готова, лишилося вкрити лише дах, знову прийшли «товаріщі» і розвалили її вщент…     

У 1936 році прокотилася велика хвиля арештів заможних селян-одноосібників. Дід змушений був ховатися. У клуні, де лежала солома, зробив собі «житло» і там спав. Кілька разів до нас приїздили міліціонери і розпитували про діда. Однієї ночі у вікно постукала тітка Ганна і схвильовано заговорила:

— Дем’яне, вставай! Прийшли якісь бандити, хочуть Михайла вбити! 

Мати швидко розбудила нас усіх, і ми, вибігши з хати, заховалися у коноплях. Батько пішов на подвір’я брата, щоб довідатися, що там робиться. Через годину приходить і каже:    

— Біда. Міліціонери спіймали діда, коли він виходив зі своєї схованки...

З того часу ми вже ніколи не бачили свого дідуся. Згодом одні казали, що всіх «куркулів» розстріляли в Лубенській в’язниці, а інші, що — у Вінницькій. Ось так скінчилося життя справжнього господаря і ще багатьох-багатьох — таких, як він.

 

Тільки-но батько записався до колгоспу, як через два дні до нас прислали кількох людей, які вирубали всю діброву. А згодом із райцентру надійшло розпорядження, щоб батько віддав до колгоспу коня, плуги, сівалки, борони й інше. 

Селяни, як могли, чинили опір експропріації. Було й таке. Вночі хтось випустить із конюшні колгоспних коней. Кожний кінь знав двір свого господаря. І наш буйногривий часто прибігав додому, бо тут йому було краще.

Щоб назавжди зламати опір селян, більшовики провадили різні каральні заходи. Організували так звані буксирні групи. Одного дня до нашого двору приїхало п’ять возів. На кожному сиділо по два чоловіки. Вони брали в руки довгі залізні прути й простромлювали ними солому, сіно, а то й землю в городі, шукаючи, де заховано картоплю, буряки чи зерно. І все, що знаходили, скидали на вози, не залишаючи ані зернини. 

Як грабували селян, бачили мої дитячі очі. Тоді й почався в Україні страшний голод. Він був штучно підготовлений сталінським режимом, який хотів остаточно приборкати українське селянство. Землю вкрили мільйони могил. Стогін і плач, безнадія та відчай поселилися майже в кожній селянській родині.

 

Вже за часів незалежності України стали з’являтися неупереджені матеріали про штучний голод 33-го, хоча подібні публікації наражалися на шалений опір колишньої партрадянської номенклатури, котра в перші роки після розвалу СРСР мала в Україні майже неподільну владу. Так (при нез’ясованих і нині обставинах) загинув нібито від вибуху телевізора у власній квартирі відомий журналіст Володимир Маняк, що випустив разом з Лідією Коваленко перше глибоке дослідження про голодомор 30-х років «33-й, голодомор. Народна книга-меморіал». 

Колективізація призвела до різкого падіння продуктивності сільського господарства. За три роки валовий збір зерна в Україні зменшився майже вдвічі і складав 13 млн. тонн. Цього хліба ще цілком вистачало, щоб прогодувати населення, однак московський уряд продовжував збільшувати й так непомірно великі хлібозаготівельні плани. У людей вигрібали все до останньої зернини. Для «роботи на селі» було мобілізовано партійних активістів, до сіл уводили військові підрозділи ДПУ. В республіці розпочався голод.

Ставлення уряду до трагедії, що назрівала, яскраво продемонстрували постанови й «закони», прийняті в той час. Так (у кінці 1932 р.) вийшов закон, що передбачав смертну кару за розкрадання колгоспного майна. Навіть за крадіжку жмені зерна можна було поплатитися життям. Незабаром з’явився закон «про боротьбу зі спекуляцією», що передбачав ув’язнення в концтаборі від 5 до 10 років для тих селян, які, рятуючись від голодної смерті, намагалися обміняти речі на продукти харчування в містах. Купити щось із харчів було неможливо, бо з 1928 року в містах вони розподілялися по картках. Найбільшої сили голод досяг навесні 1933 року. Вимирали цілі села, а пошуки й вилучення продовольства тривали. Я бачив те все на власні очі. Бачив опухлих від голоду людей, що блукали із села в село у пошуках шматка хліба. Непоодинокими в нас були й випадки канібалізму, коли батьки поїдали своїх дітей. Їли також листя, коріння, котів і собак. Здається, страшніших часів в Україні, як за роки голодомору, в її історії ще не було. 

Щоб якось вижити, мати зрізала ще не дозріле жито, сушила його, а потім перемелювала крадькома — жорна тримати заборонялося. Надворі хтось вартував, доки батьки мололи зерно. Боялися, щоб не заскочили мілі­ціонери, інакше заберуть і жорна і ту жменю борошна. Щоб врятувати родину від голодної смерті, батько їздив потягом до Росії й виміняв там два пуди зерна.

Ніколи не забуду цю трагедію. За різними джерелами у роки голодомору Україна втратила близько 6 мільйонів населення. Село вимирало, руйнувалося. Люди пробували тікати до міста, але їм перекривали всі шляхи спеціальні частини ДПУ і повертали втікачів із залізничних станцій, річкових пристаней назад, у село. Сталінська пропаганда приховувала від світової громадськості правду про великий голодомор в Україні. Натомість сурмили про «щасливе» життя у країні так званого соціалізму. Вже пізніше, оцінюючи пережите з відстані років, я вкотре переконався, що щасливого життя на жорстокості й неволі збудувати неможливо. Не може бути щасливою країна, де володарює войовничий атеїзм, де зневажається, відкидається й забороняється Слово Боже, а віруючі переслідуються.

Українському селянству довелося пройти через Голгофу мук і нечуваних страждань, до яких привела їх найстрашніша за своєю жорстокістю сталінська влада.

На той час зі мною трапився ще один випадок, коли я ледве не загинув. Неподалік від нашої хати, метрів за триста, ріс дубовий ліс, і туди налетіло багато граків. Вони почали вимощувати там свої гнізда. На одному дереві їх можна було нарахувати з сотню, а то й більше. Граки завдавали великої шкоди нам і нашим сусідам. Нищили все, що росло на городах. Не було чого їсти, отож ми з хлопцями вирішили добратися до тих гнізд, надерти яєць і засмажити яєчню. Я добре лазив по деревах, та коли перебирався з гілки на гілку, не помітив, як зачепився. Суха гілляка тріснула, і я полетів з величезної висоти. На щастя, під тим дубом був великий мурашник. Я «приземлився» прямо на нього, що врятувало мене від каліцтва, а, можливо, й від смерті. Божа милість і цього разу була зі мною.

 

У тяжкі роки колективізації я пішов до школи. Вчився охоче і мав гарні оцінки. Школа знаходилася за кілька кілометрів, у сусідній Хейлівщині. Вона була переповнена учнями, тому я навчався у другу зміну. Зимою швидко сутеніє, і мені доводилося після занять більше трьох кілометрів іти додому в темряві. Більша частина дороги пролягала лісом, я часто йшов сам, і тому страх так і підступав до мене. Але Господня невидима охорона завжди була зі мною.

Одного разу, взимку, я збирався йти до школи, незважаючи на велику заметіль. Не хотів пропускати заняття. Вирішив іти навпростець. Але на цьому шляху було глибоке провалля, його я не помітив, бо зверху намело снігу. Я шубовснув у те провалля. Дуже злякався, бо не знав, як вибратися. Дивом натрапив на лаз, що утворився над рівчаком для дренажу води, і за кілька годин видряпався нагору. Вірю, що й там Господня рука була зі мною, і я не замерз у тій ямі. 

Мої батьки тяжко працювали у колгоспі. З 12 років я також ходив на роботу до колгоспу в хутір Яцюкове. Виконував різноманітні завдання: возив волами снопи до молотарки, згрібав сіно, скиртував. За 10 годин праці мені ставили один трудодень. А на трудодень давали 100 грамів гречки, 100 грамів проса, 200 грамів пшениці, 300 грамів жита — всього 700 грамів різного зерна. Таку «платню» отримувала більшість колгоспників. Це була справжня кріпаччина, що її під різними брехливими пропагандистськими гаслами запровадив сталінський режим.

Діяв такий закон: хто мав корову, той мусив здати в колгосп на молочну станцію 125 літрів молока. Часто я сам носив молоко в сусіднє село Хейлівщину. Моя рідна тітка продала корову і купила козу, бо на кіз податку не накладали. Через це люди називали козу «сталінською коровою».

Вийшов і інший закон — про оподаткування курей. Господар мусив здати державі по 15 яєць від кожної курки. Пригадую, в селі Вороньках хтось повісив дохлу курку на пам’ятник Леніну і написав, що курка так зажурилася через той сталінський податок на неї, що взяла та й повісилась. За той вчинок кілька людей дуже потерпіли.

Ще діяла така постанова: якщо ти заколов кабана, то мусив здерти з нього шкуру і здати державі. Одного року тато, заколовши кабана, вирішив шкуру вичинити для себе, щоб пошити чоботи, бо в магазинах взуття не продавали. Хтось доніс, прийшла міліція, і тато заплатив великий штраф. 

Тяжкі спогади лишилися у мене ще про одну з гнітючих картин колгоспного життя. Однієї весни мої батьки посадили картоплі на дві сотки більше, ніж раніше. Про це довідалися у конторі, й на хуторі з’явилися якісь чоловіки. Вони почали виривати із землі картоплю, що вже сходила. Мати обурилась на таке свавілля — шкода було насіння і праці, тоді один із чоловіків сильно штовхнув її, й вона впала, дуже забившись. Була вагітна й загубила після приходу тих гостей двох дітей. Жорстокість сталінської влади запам’яталася на все життя не лише мені, а й багатьом моїм ровесникам, які відчули її на собі. Та це був лише початок нашим бідуванням. Насильство, адміністрування, непомірні податки, утримання селян у покорі під постійним страхом, коли за кілька колосків пшениці, принесених із колгоспного поля, засилали на 5-8 (а то й більше) років до таборів — ось що дала моїм землякам комуністична влада у 30-і роки.

Хоч як офіційна пропаганда розхвалювала то­дішній режим, але він був ненависний для всього народу. Щоправда, відкрито про це не говорили, бо відразу б спіткала жорстока кара. Коли б, скажімо, хтось побачив і доніс, що на підлогу впала газета з портретом Сталіна і на неї ненароком наступили, то за це дали б не один рік таборів.

Люди жили у великому страху перед владою. «Органи» стежили майже за кожним. Доноси на сусіда, колегу чи навіть родича були звичним явищем. Пригадую, вчителька не раз розпитувала довірливих дітей про те, як їхні батьки висловлюються про владу, про Сталіна — вона мала завдання від органів ДПУ. Хтось із дітей розповідав, що саме батько чи мати думають про вождя, кажуть про нього. Вже через кілька днів після цього чули: вночі арештували кількох односельців. Куди вони поділися, ніхто не знав.

 

То були також і часи войовничого атеїзму. Людям забороняли ходити до церкви, особливо, дітям. На кінець 30-х років рідко де можна було побачити в селі церкву. Розібрали гарний храм напередодні війни й у Хейлівщині, куди ми переселилися пізніше з хутора. Безбожна влада боролася репресивними методами з духовенством, віруючими. У школах також велася нав’язлива антирелігійна пропаганда. Газети й журнали були заповнені грубою й нахабною брехнею. На цій неправді більшовики старалися виховувати дітей.

Якось учителька провела урок на тему про те, що, мовляв, Бога нема і послалася на такий примітивний приклад: «Скільки б ви, діти, не просили у Бога цукерок, — доводила вона, — Він вам їх не дасть». Потім ішла за двері і приносила жменю цукерок, які нібито послав Сталін.

Одного разу на Великдень я ходив із матір’ю до церкви святити паски. Про це довідався хтось із учителів, і мене зачинили на дві години у класі. А потім пригрозили: коли ще хоч раз піду, зачинять на цілу ніч. Я злякався і з того часу в церкву більше не ходив. Були особи, які записували імена всіх, хто відвідував храми. Люди змушені були таємно відправляти релігійні обряди: хрестити дітей, пекти паски тощо. Подібного ставлення влади до церкви і віруючих, мабуть, не знала жодна країна світу.

Нас виховували в дусі поклоніння владі та Сталіну. Співали йому пісень. Вся пропаганда про­славляла Сталіна, обожнюючи тирана XX століття. Якось, прийшовши зі школи додому, я наспівував щось про «вождя». Мати, яка на собі звідала його «доброту», сердито кинула:

— Іди, нечиста сило, бо як дам тобі Сталіна! Хіба не бачиш, що наробив твій Сталін? Як був Миколка-дурачок (останній російський імператор — ред.), то мали булку за п’ятачок. Я могла напекти й пирогів. А ти тепер ідеш до школи босий і голодний.

Вона втерла очі краєм фартуха і відвернулася... Тоді я ходив до середньої школи в селі Гільці, що за дев’ять кілометрів від Біличевого.

 

У 1939 році вийшла горезвісна постанова сталінського уряду про переселення хуторів. Мета була така, щоб остаточно знищити міцні господарства і щоб люди не мріяли про одноосібне господарювання.

Тяжко згадувати, як покидали рідне гніздо. За роки радянської влади в Україні зникли разом із добрими господарями і давній уклад побуту, звичаї, культура, споконвічна народна етика. На Полтавщині також урвалося життя сотням мальовничих хуторів. Ті ж хутори, що встояли у перші роки колективізації, вимирали і розорювалися аж до 80-х років.

Не раз подорожуючи по Європі, милуючись гарними і впорядкованими фермерськими господарствами Німеч­чини, Голландії та інших багатих країн, я завжди линув подумки в Україну, в рідний обездолений край. Коли б не сталінська колективізація, репресії й розорення малих сіл і хуторів, Україна ніколи не мала б проблем із сільськогосподарським виробництвом і могла б стати процвітаючою, заможною країною.

Знову й знову згадую наш рідний хутір. Як гірко було його залишати, скільки за ним пролито сліз... Ніколи не забуду того вже далекого 1939 року, коли нас виганяли з Біличевого. А робилася ця наруга так. З райцентру прийшли уповноважені від влади і наказовим тоном звеліли, щоб ми шукали собі місце для проживання в іншому селі. Свою рідну хату мусили валити власними руками. Яка ж то, Господи, душевна мука! Я взявся, було, за лом, щоб розбивати один із причілків хати. Мати підбігла вся у сльозах і заголосила:

— Що ти робиш, сину? Рідну хату ламаєш! Побійся Бога!

У мене здавило в грудях. Я кинув лома і відійшов. Ми продовжували жити на хуторі. Тоді влада надіслала кількох кремезних чоловіків, котрі розвалили нашу хату. Мій брат Григорій мав на той час чотири роки. Як побачив людей, що вилізли на дах і почали його розкривати, вхопився за материну спідницю й заплакав, примовляючи:

— Ой, мамо, де ж ми тепер будемо жити?...

Ми не могли нічого вдіяти. Хату зруйнували, жити ніде. Батько ледве не наклав на себе руки з горя, що звалилося на нас та інших хуторян, які мешкали у Біличевому, Яцюковому, Діброві. Вщент зруйнували більшовики і дідове господарство.

Батькові довелося шукати притулку в Хейлівщині, що за три кілометри від Біличевого. Жити стало надзвичайно важко. Не було вже ні пасіки, ні саду. І це при тому, що батько добровільно вступив до колгоспу. Не зважили ні на що... 

Я вже вчився у старших класах середньої школи. Батько ледве міг стягнутися, щоб купити мені бодай якісь черевики. Грошей у колгоспі не платили. Пригадую, вечорами молодь збиралася на гулянку, а мені було соромно вийти на вулицю — не мав у що взутися. Доводилося йти босоніж. Мене брав великий жаль з того, що батьки не могли купити мені навіть черевики. А одного разу розплакався. Мати почала втішати:

— Сину, я знаю, чому ти плачеш, — не маєш черевиків. Ти ж бачиш, що батько хоче купити їх тобі, але ж у магазинах порожньо.

Коли я чув, що якийсь крам привезли до сільмагу, то цілу ніч простоював у черзі в надії щось придбати. Одного разу, вистоявши з вечора до самого ранку, повернувся додому ні з чим. Коли вранці відчинили крамницю, то там лежали лише дві пари взуття. Їх придбали інші й мені не дісталося. Доводилося стояти в черзі під дверима крамниці і взимку, вночі, коли надворі був сильний мороз. Мені ніколи там не щастило, але я, наївний, повернувшись зі школи, кричав: «За Родіну! За Сталіна! Ура!» А сам був босий і голодний. Майже завжди йшов голодним до школи у Гільці. Дуже бідували. Було, прийду додому, а мати крізь сльози каже:

— Піди до колгоспної комори, може, набереш у кишені хоч якогось зерна. Та тільки, щоб ніхто не бачив, бо посадять.

Пригадую, початок радянсько-фінляндської війни. Це було 30 листопада 1939 року (закінчилася в березні 1940 р.). На той час я навчався в середній школі. Учитель сказав, що для Радянського Союзу це буде як сніданок — так швидко непереможна «Червона Армія покінчить із тією Фінляндією». Але фіни дали росіянам добре «поснідати», «пообідати» й «повечеряти». За три місяці загарбницької війни полягло кістьми багато тисяч солдатів Червоної Армії. Та Сталін не зважав на численні людські жертви. Він прагнув якомога більше чужої землі та влади...

Наближався час закінчення мого навчання в середній школі, після чого я мав намір вступити до інституту. Якось у газеті прочитав про набір до військового училища. О, як я зрадів: це для мене! І хоч тато був незадоволений моїм рішенням, я почав готувати документи. Але швидко виявилося, що для вступу в училище мені за віком бракує одного року. Тато намагався переконати мене подати документи до педінституту, але я вперто стояв на своєму, бо надумав стати офіцером. Тому переписав рік народження з 1924 на 1923. Але чиновник у Чорнухах, який перевіряв документи, виявив, що в 1923 році народилася моя сестра Варка (та, що померла), тому й не видав мені свідоцтва про народження в 1923 році. Моє бажання стати офіцером не здійснилося. Тепер розумію, що й у цьому випадку зі мною була Божа милість. Господь мав для мене Свій чудовий план: щоб я знайшов спасіння і неодмінно став проповідувати Євангеліє. А якби я потрапив до війська, то мене б уже й на світі не було.

Щойно я закінчив середню школу, як оголосили, що Німеччина напала на Радянський Союз. Почалася війна, що принесла з собою багато горя і сліз, яких на селі і так не бракувало. Нові важкі випробування...

Війна, війна... — глухо прокотилося по Хейлівщині. Люди збігалися до сільмагу, що був у центрі села на вигоні. Всі з тривогою запитували один одного, чого тепер чекати. Було чимало й таких, хто з неприхованою радістю сприйняв звістку про початок війни: сподівався, що настане кінець сталінським колгоспам, кожний отримає землю і зможе вільно на ній господарювати...

 

 

 

Німецькі війська просувалися дуже швидко і вже наближалися до Києва. У вересні по радіо повідомили, що вони увійшли до столиці. У Хейлівщині всіх чоловіків середнього віку мобілі­зували на фронт. Починалися жнива. Мій батько працював механіком на молотарці. Та через тиждень і його забрали на війну. Мене поставили бригадиром. Молотарка стала, бо не було кому запустити. Через сім днів надійшло повідомлення з Чорнух, щоб усі молоді хлопці віком від 16 років прибули до військкомату. Коли ми дісталися туди, раптово налетіли німецькі літаки. Вони скинули дві бомби, наробивши багато паніки в Чорнухах. Кілька чоловік загинуло, та після цього все стихло, і ми повернулися, кожен до своєї хати.

Я бачив, як окремі частини Червоної Армії розбігалися під натиском німців. Офіцери, солдати кидали зброю, автомобілі, іншу техніку, переодягалися у цивільний одяг і тікали, хто куди міг. Нашвидкуруч сформована військова частина, де служив мій батько, в першому ж бою зазнала нищівної поразки. Багато вояків потрапило в полон, а батько вря­тувався. Кинутий напризволяще, повернувся до рідного села. Згодом, коли радянські війська перейшли в наступ, його знову мобілізували на фронт. 

А євреї їхали на схід. Пригадую, один із них зайшов до нашої хати і сказав:

— Коли прийдуть німці, будуть розстрілювати всіх нас. Треба тікати до Сибіру.

Недалеко від нашої хати вояки залишили вантажівку. На ній стояли бочки з пальним. Я набрав пального у кілька скляних банок, щоб було чим світити. З кожним днем фронт все ближче підходив до Чорнух, до Хейлівщини. Пригадую, як один лейтенант зайшов до хати мого дядька, поліз на горище. Зробив у солом’яній покрівлі дірку і став дивитися у бінокль на дорогу, що вела з Чорнух на Лохвицю. Злізши на землю, сказав:

— Сьогодні увечері німці будуть у вашому селі. 

І ось ми почули гуркіт німецької техніки, що набли­жалася до Хейлівщини. Мати попросила мене:

— Іди-но подивися, які ті німці на вигляд...

Зі своїм родичем Грицьком Коломійцем я побіг через городи на дорогу. Там ми побачили автомобіль. Помітивши нас, німці почали строчити з кулемета. Кулі свистіли навкруги, але жодна не зачепила ні мене, ні Грицька. І тут я бачу руку Божу, яка захистила нас. 

Коли повернулися в село, там уже були німецькі вояки. Вони в’їжджали до Хейлівщини на військових машинах, мотоциклах, тримаючи напоготові автомати. Мені здалося, що прибула ціла дивізія. Вояки були одягнені в зелену уніформу. Я пригадав материні слова, коли вона говорила, що німці не такі, як про них розповідали. Деякі сельчани зустрічали їх радісно. Багато людей повиходило на вигін. Почали грати, співати, танцювати. Люди сподівалися, що нова влада визволить їх із ненависних колгоспів.

Коли я зайшов до хати, побачив на столі картуз радянського лейтенанта. «Мабуть, забув, коли втікав»,— подумав я. Не знаю, що спало мені на думку, але я взяв того картуза, прилаштував на голову й подався на вигін. Там були й німці. Один із солдатів ухопив мене за руку й силоміць повів до перекладача. Той запитав:

— Ти солдат?

— Я в армії не був, — відповів я. — Мені лише 17 років...

— А де ж ти взяв цього картуза?

— Його забув радянський лейтенант, коли втікав із села. Я й надів.

— Закинь його подалі, — порадив перекладач. — Через цей картуз можеш потрапити до полону і там загинеш.

Прибігши додому, я закинув кашкета на горище.

Німецькі вояки поставилися до мешканців села досить доброзичливо. Почало смеркати. Один із них зайшов до нашої хати і сказав, що хоче написати листа у Німеччину, до своїх рідних. Я взяв банку з пальним і почав наливати його в лампу. Німець, жестикулюючи руками, попередив, що пальне може вибухнути. Я йому відповів, що цього не станеться (знав кілька слів німецькою мовою). Насипав дві ложки солі у лампу, розколотив і запалив гніт. Лампа засвітилась, вибуху не сталося. Вояк дуже здивувався з мого винаходу.

Рано-вранці німецький підрозділ залишив наше село. За годину його вже не було. Залишилося лише кілька вояків. Пригадую, я пішов до школи. Через кілька хвилин там з’явився німець. Коли він побачив на стіні портрети Леніна і Сталіна, то почав жбурляти в них чорнильниці. Там висів і портрет Тараса Шевченка. Я пояснив воякові, що Шевченко не комуніст. Портрет Кобзаря німець не чіпав, а зображення вождів партії знищив.

 

Хейлівщина перебувала під німецькою окупацією. Колгоспів не розпустили, хоча люди й сподівалися. Вийшов наказ: хто не піде працювати до колгоспу — розстріляють. Такого наші селяни не чекали. Чоловік моєї тітки Микола Апостол жив на той час у селі Пізники. Він не мав бажання вступати до колгоспу, який тільки-но організувався, і продовжував працювати одноосібно. На нього наклали великі податки, та дядько Микола не скорився. Коли прийшли німці, мусив виконати їхній наказ. У селі сміялися з нього. Мовляв, Сталін не примусив вступити до колгоспу, а німцям це вдалося. Дядько Микола відповів:

— Я чекав на визволителів, а прийшли ще більші гнобителі.

У Німеччині вся земля була у приватному володінні.

Одного разу я побачив, як німці гнали під конвоєм полонених вояків Червоної Армії, штовхаючи їх і б’ючи прикладами автоматів. Тоді я пригадав слова перекладача про той злощасний кашкет. У цій групі полонених міг би опинитися і я, але Божа рука оберігала мене.

У селі почалися арешти тих, хто належав до партії. Директора нашої школи й кількох комуністів розстріляли у Лохвиці. Невдовзі у Хейлівщині почала формуватися німецька поліція. Видавали уніформу, зброю. Платили 150 німецьких марок. Деякі мої товариші вступили на службу до поліції. Одягнувши німецьку форму, вони козиряли по селу. Я теж мріяв колись стати військовим. Знаючи про це, мати радила і мені піти на службу до німців, але батько категорично запротестував, сказавши:

— Хтозна, чим все це закінчиться. Якщо повернуться «совєти», то вони тебе знищать.

Такої ж думки тримався і двоюрідний брат матері. Згодом мій запал вщух. Все, що несе війна, кровопролиття та смерть — це не для мене. Якийсь внутрішній голос підказував, що моє призначення на цій землі зовсім інше. Господь уберіг мене від небезпечного шляху, на який я міг стати, одягнувши військову форму.

Життя у «німецькому» колгоспі було таке ж, як і за часів «совєтів». Восени потрібної кількості зерна через війну не зібрали, і люди почали бідувати. Пригадую, зима видалась дуже холодною.

 

Коли тільки німецькі війська окупували Україну, то скрізь порозклеювали оголошення про те, що молоді люди можуть добровільно виїхати до Німеччини на працю. Одна дівчина з нашого села поїхала і працювала там служницею в багатих людей. Але пізніше надійшов наказ примусово вивозити молодих хлопців та дівчат до Німеччини. Отримали таке розпорядження і в нашому селі. Староста склав список і повідомив батьків, що їхні діти повинні бути готові їхати до Німеччини такого-то числа. До того списку потрапив і я. Двадцятеро хлопців і десятеро дівчат (вся наша сільська молодь) мали відбути на примусові роботи. Не скажу, що майбутня подорож надто лякала: мені кортіло поїхати до далекої незнайомої країни, хотілося побачити, як живуть там люди. Давалася взнаки молодість та допитливість. Коли б то я знав, що доведеться пережити у тій Німеччині…

 

Вівторок, 11 листопада 1942 року, став одним із найчорніших днів у моєму житті. Нас проводжали до далекого краю. Ніколи не забуду заплаканих очей батьків і родичів. Прощаючись з Хейлівщиною, я думав, що трохи попрацюю в Німеччині й обов’язково повернуся додому. Попереду була невідома дорога. Я сидів на возі, звісивши ноги, і дивився на зажурені дерева, що росли понад шляхом. Мені здавалося, що якась невидима рука їх нагинала, і вони вклонялися нам, кажучи: «Прощавайте! До побачення через довгі роки…”.

Привезли нас на станцію Лохвицю, а потім (немов худобу)загнали до товарних вагонів. Через два дні прибули до Києва. Там мали пройти медичну комісію. Ще вдома батько навмисно зробив мені рану на нозі, сподіваючись, що при медогляді мене забракують, але я не показував її лікарям. Хлопців вишикували в шеренгу, й німецькі офіцери почали вибирати з них кандидатів для служби в поліції. І тут на мене ніби щось найшло. Виставив груди вперед, щоб бути поміченим. Та чомусь жоден офіцер не звернув на мене уваги. В поліцію взяли навіть менших на зріст хлопців. Це здивувало мене, і вже багато пізніше зрозумів: Божа милість була наді мною. Господь не бажав, щоб я став поліцаєм і десь загинув. Дякую моєму Спасителю і Наставнику за Його велику ласку, бо коли б не Він, то мене б уже не було на цьому світі. Дівчат також поставили в шеренгу, й німкені у цивільному вибирали собі робітниць для дому. Після медичного огляду нас знову посадили в товарні вагони і повезли до Німеччини. Я намагався запам’ятати кожну зупинку, на якій стояв потяг, бо мріяв повернутися назад тією ж дорогою. Їсти не давали. Добре, що рідні подбали про своїх дітей і дали на дорогу харчів.

 

Нас привезли до великого міста Бреслау, в якому нараховувалось на той час десь до мільйона жителів. Тепер це місто називається Вроцлав і належить Польщі. Нас помістили в пересильний табір, який називався Бурквайде. Почалася медична перевірка. Так як я мав велику рану на правій нозі, то мене поклали до госпіталю, що був при тому таборі. Своїх односельців, дівчат та хлопців, я вже більше не бачив, бо їх порозвозили по різних містах на фабрики й заводи, а декого направили до бауерів – господарів на фермах.

У госпіталі мене підлікували, рана загоїлася, а це означало, що я залишаюся в Німеччині. Мною все більше оволодівало бажання повернутися додому. Тоді я почав палити і, щоб не дати рані на нозі загоїтися до кінця, припікав її цигаркою. Це помітив лікар і суворо сказав:

— Ти що, хлопче, хочеш до концтабору?

Я злякався і припинив роз’ятрювати рану. Вона згодом загоїлась. Додому повернутися не судилося. Мене виписали з госпіталю і направили до табору. Туди приїздили цивільні німці й брали на роботу молодих людей. Пригадую, один німець, який трохи говорив польською, взяв мене й ще одного хлопця і привіз у якесь село. Там ми робили все, що він наказував. Побачивши одного разу гарний будинок, я запитав, хто в ньому мешкає. Німець відповів, що вдова з чотирма дітьми, а в будинку поруч — робітник зі своєю сім’єю. В усіх інших ошатних будинках мешкали також робітники фабрики. Я своїми очима побачив, як добре живуть люди в Німеччині. Нас у школі обдурювали, розповідаючи, що робітники в капіталістичних країнах бідують, вони, мовляв, сплять у підвалах, не мають що їсти, а безробітні ночують на вулицях, під мостами та в інших непридатних для житла місцях.

Мати мені не раз казала:

— Не вір, сину, своїм учителям, бо вони брешуть. Вояки, які повернулися з німецького полону ще в роки Першої світової війни, розповідали, що німці живуть добре, культурно.

І дійсно, я побачив велику різницю між тим, що нам розповідали вчителі у школі, і тим, що було насправді. Десятиріччями в нас виховували ненависть до капіталістів. Та ось я побачив Німеччину своїми очима. Побачив всюди чистоту, порядок, високу культуру у містах і містечках. Німці мали роботу, одяг, їжу, медичне й соціальне забезпечення. Влада виховувала у них порядність, чесність. У кожному населеному пункті було спеціально призначене місце для зберігання знайдених речей. Коли людина щось губила — гаманець чи сумку, вона не журилася: приходила до того місця і там отримувала загублену річ. Велосипед міг стояти на вулиці два-три дні, а то й цілий тиждень, і його ніхто не крав. А коли до Німеччини почали прибувати росіяни, українці, поляки, румуни та інші, тоді вже велосипед не міг стояти непоміченим, а гаманець, знайдений нашим братом, до рук господаря вже не повертався.

Ставлення німців до чужих, загалом, було досить грубе, але й між німцями траплялися добрі люди — я таких сам бачив. Гітлерівська пропаганда мала великий вплив на місцеве населення, а особливо на молодь, так само, як і комуністична пропаганда — на нас. Я ходив босий, голодний, але кричав: «За Родіну, за Сталіна, ура!» Однак була й суттєва відмінність: Гітлер створив для свого народу добрі умови життя. Тому-то німці любили Гітлера, бо їм добре жилося, вони мали працю і гарні квартири чи будинки. А Сталін понад 60 мільйонів своїх людей заслав до концтаборів, знищив голодом, холодом і різними тортурами. Гітлерівська ідеологія полягала в тому, щоб поставити німецьку расу понад усіма расами, тому Гітлер і дбав за свій народ, а всіх інших хотів зробити рабами. Але було й таке: коли настали скрутні часи й продукти видавали по картках, то всі отримували порівну — хліб і шматочок масла чи маргарину. Навіть і нам, чужинцям, давали стільки ж.

На відміну від Сталіна, який знищував свій власний народ, Гітлер кидав до в’язниць лише тих німців, котрі чинили йому опір. Наприклад, Аденауер, який став першим канцлером Німеччини після війни, теж побував у нацистських казематах, але Гітлер його не розстріляв, бо мав інші плани щодо нього.

Невдовзі мене направили на військовий завод «Фамоверке», де я працював токарем. Токарної справи на­вчився в одного чеха. Годували нас дуже погано: маленький шматок хліба і 30 грамів маргарину. А суп, схожий на баланду, їсти було неможливо. На одязі мали спеціальну нашивку «Ostarbeiter». Нам заборонили відвідувати кінотеатр, їздити трамваєм, та деяким хлопцям вдавалося обдурити поліцію і пробратися до міста. 

Коли працював на заводі, почала турбувати нога — вона чомусь напухла. Мене поклали до тимчасового заводського госпіталю. Згодом один з охоронців, який доброзичливо ставився до мене, сказав, що я можу залишатися працювати у госпіталі замість одного чоловіка, якого звали Миколою. За бешкет у місті його відправили до в’язниці. Працювати у госпіталі мені подобалося. Там я був трохи вільніший, міг більше поспати і краще поїсти. Доглядав хворих. 

Одного разу до нас прийшов есесівець із конц­табору, що був при заводі. Там здебільшого сиділи поляки, росіяни, українці. Цей есесівець мені сказав: 

— Нам відомо, що ти знаєш польську, російську, українську мови. Чи не зміг би ти подати список тих, хто негативно висловлюється про нас, німців?

«Як я можу давати вам такі списки, — подумав я, — і брати на себе гріх, прирікаючи людей на смерть». Не подав я того списку, що вимагав есесівець, незважаючи на те, що мав попередження: коли цього не зроблю, опинюся у концтаборі. 

Собі на біду якось купив я в одного чоловіка хрому. Знадобиться, думав, на чоботи. Чоловіка заскочили есесівці і він зізнався, що той хром продав мені й іншим полоненим. Все склалося для мене досить погано. Списку незадоволених не подав, а тут ще й хром. Мене арештували, протримали у в’язниці цілий тиждень, а потім відправили до концтабору Гросрозен. Усі мої речі забрали, переодягли у смугасту робу, постригли. І з того часу я поповнив лави мучеників, звезених з усієї Європи.

Невдовзі від в’язнів почув, що радянські війська вже дійшли до околиць Варшави.

 

Той, хто читав про фабрики смерті, що їх створили гітлерівці на території Польщі, Австрії, Німеччини, або побував у них, знає, через які пекельні муки довелося пройти мільйонам приречених на смерть. Статистика свід­чить, що через німецькі концтабори пройшло 18 млн. людей, з них загинуло 11 мільйонів. Перші концтабори в Німеччині з’явилися, щойно Гітлер прийшов до влади. Їх розміщували на північних схилах гір, де пронизливий вітер, на болотах із задушливими випарами. Улюбленим дітищем правої руки «фюрера» – Гіммлера був Освенцім, розташований у центрі Європи неподалік від Кракова. Ця фабрика смерті вражала своїм розмахом: 9 газових камер та 50 печей. Їх пропускна здатність на добу складала 10-20 тисяч чоловік. Неподалік працювали великі підприємства німецьких концернів, де від непосильної праці гинули сотні тисяч невільників. Освенцімський табір нацисти планували перетворити на велетенське місто рабів – Гіммлерштадт із населенням 3-4 млн. чоловік. На щастя, ці плани не здійснилися.

Часто доводиться чути по радіо, читати у пресі про мільйони жертв нацизму, але, як правило, говорять лише про 6 мільйонів євреїв. Про інших чомусь не згадують. Чому? Мені боляче. Хіба поляки, українці або бельгійці, французи — не люди?

Праця у Гросрозені була виснажливою. Спати дозволялося лише чотири години. Щодня гинули сотні невільників. Безперервно працював крематорій, де спалювали трупи нещасних. Та він не встигав виконувати свою страшну роботу. Копали рови й туди кидали трупи, а потім засипали їх землею. До якого озвіріння могли дійти люди, знищуючи отак жорстоко собі подібних? Історія ще не знала такого тотального знищення населення, від якого постраждали українці, поляки, росіяни, голландці, євреї, бельгійці, французи. У концтаборі Гросрозен було найбільше поляків. Морили нас недосипанням і голодом, даючи на добу 250 грамів хліба й миску юшки вранці, в обід та увечері. Якось я помітив, де в кагатах знаходиться морква. Зі своїми друзями вирішив підлізти вночі до кагати, щоб узяти хоча б декілька морквин. Але вартовий помітив нас, навів прожектор і почав стріляти з кулемета. Ми, дякувати Господу, втекли неушкоджені до своїх бараків, не покуштувавши моркви. Та раптом біля нас з’явився німецький наглядач-капо. Вхопив мене за руку. Тоді я мав ще силу, відштовхнув його і втік до бараку. Коли б він мене втримав, настав би мій кінець — розстріляли б. І тут Господь виявив Свою милість, врятувавши мене.

Що не день, то важче ставало виживати у концтаборі. Надмірно виснажливою була праця. Я, як і всі інші, знесилів. Почало боліти серце. Одного разу, коли ми переносили каміння, ледве не впав, але по волі Божій мене підхопили двоє друзів, які працювали поруч, і я зміг донести каміння. Тоді капо дав мені ще більший камінь. Дякувати Богу, я доніс і його.

У концтаборі сиділо понад 20 тисяч невільників. Я мав номер 8724, нашитий на одязі. Мусив знати цей номер, коли його називали польською або німецькою мовами. Ті муки було важко зносити. О 4-й ранку лунав дзвінок, ми мусили за 5 хвилин одягнутися, вибігти на плацапель і швидко стати до свого ряду. А тепер уявіть собі триповерхові нари і дуже вузький прохід між ними. На одних нарах спало по двоє-троє в’язнів. І коли лунав дзвінок, усі швидко схоплювалися і в паніці починали шукати одяг. Той, хто в такій колотнечі не знаходив свого капелюха чи ще щось, діставав кілька ударів важкою палицею. Іноді нас тримали на плацу під снігом і дощем до непритомності по дві години й більше, доки есесівці не перевірять усіх — чи немає втікачів.

Одного дня сказали, що з Гросрозена нас переводять до іншого концтабору. Він називався Маркліса і знаходився поблизу чеського кордону. Там ми неймовірно тяжко працювали на будівництві підземної військової фабрики. З бараків нас доставляли до високої гори. В ній свердлили заглиблення, закладали динаміт, а потім підривали. В’язні носили важке каміння до вагонеток. Під час буріння скелі утворювалося дуже багато пилу, що осідав у легенях. Дихати було важко, і весь час різало в очах. Ніяких захисних засобів нам не давали. Нашу білизну ніколи не міняли. Перед тим, як іти спати, ми мусили знищити всі воші на одязі. Знесиленим від тяжкої праці і недоїдання, нам дуже хотілося спати. Очі злипалися, і ми були не в змозі побачити й знищити всіх паразитів. Якось перевіряли мою білизну і знайшли в ній три воші. За кожну били п’ять разів пекучою нагайкою. За ті три воші я дістав п’ятнадцять ударів. 

Зі мною працював один грузин, якого звали Іван Джугашвілі. Його мати була українкою. Він служив у Червоній Армії капітаном і під час тяжкого бою потрапив у полон, а потім опинився у концтаборі. Я розпитував його про нелегке фронтове життя. Ми іноді сварилися з поляком, що працював поруч, коли вагонетка, вщерть навантажена камінням, сходила з рейок і перекидалася. Треба було її підіймати і ставити знову на рейки та завантажувати каміння. Той поляк згодом повідомив есесівцям, що нібито ми займаємося політикою. Мене, Джугашвілі та нашого товариша, росіянина Кос­тянтина Короткова арештували і закували в кайдани. Мене поклали під стіл. То були нестерпні муки: не можна було не те що заснути, а навіть поворухнутися. В такому стані я пробув три дні. Згодом нас, закутих і знесилених, відправили до головного штабу у Гросрозен. До залізниці вели під конвоєм. Один з вояків, що розмовляв росій­ською мовою, дуже бив нас прикладом. Потягом привезли до табору Гросрозен, що знаходився на відстані двох кілометрів від залізниці, далі примусили бігти. Не маючи сили, ми падали. Тоді нас ще дужче били прикладами. Костянтин Коротков зовсім знесилився і попросив, щоб я його підтримав. Я взяв його під руку, так ми змогли добігти до табору.

Потім нам вчинили допит. Німецький капітан запитав у мене, чи був я у війську. Я відповів, що ні. Розповів, як тяжко працювали, вивозячи каміння, і про те, що один з полонених неправдиво доніс на нас, нібито ми займаємося політикою. Ми ж його лише попросили, щоб допоміг поставити вагонетку, що зіскочила з рейок. Офіцер уважно вислухав і, мабуть, повірив. Нас не відправили до штрафного табору. Господь і тут врятував мене від загибелі, бо коли б я опинився у тому таборі, то напевно не вижив би.

 

Радянська армія наближалася до нашого табору. Вийшов наказ, щоб усіх в’язнів під суворим наглядом доставили до залізничної станції. Я бачив по обидва боки дороги численні трупи. Можливо, есесівці лишили їх для остраху, щоб ніхто не відважився тікати. Нас загнали до відкритих товарних вагонів, що в них перевозили вугілля, камінь. В один вагон поміщали від 80 до 100 чоловік. Тут же знаходився вартовий з автоматом. У Бухенвальді не було місця для такої великої кіль­кості в’язнів і нас повезли у табір Дора, що поблизу міста Нордхаузена. Їхали три доби. Їсти й пити не давали. Було дуже холодно, лив дощ. Коли потяг з приреченими зупинився, дали наказ виходити. З тих 80-ти, що їхали у вагоні, вийшло, мабуть, чоловік 15. Решта померла в дорозі. Я не міг стояти на ногах — паморочилася голова. Пригадую, два в’язні взяли мене попід руки і повели. Потім я знепритомнів. Прийшов до свідомості під душем, тепла вода лилася по тілу. Мене поклали у ліжко і я заснув. Коли прокинувся, якийсь чех приніс мені в кухлі щось подібне до кави.

Минуло два тижні, і мене виписали з концгоспіталю. До праці я був непридатний — сама шкіра й кістки. Земляк із Полтавщини Павло Горб потім мені сказав: «Ти мав такий гидкий вигляд, що тебе треба було взяти не пальцями, а ломачками, кинути в яму й засипати...». Постійно мучив голод. Немає нічого страшнішого у житті людини, коли приходить голодна смерть. Вона губить усі людські почуття. Очі весь час бігають у пошуках чогось їстівного. Людина стає мов звір. Не дивно, що під час великого голодомору в Україні батьки іноді поїдали своїх дітей.

Незабаром усіх в’язнів концтабору, нездатних до праці, спровадили в інший район міста Нордхаузена. Нас називали «мусульманами», бо ми були приречені на смерть. То був справжній табір смертників. Ми сиділи і спали на цементній підлозі. Вдень нас саджали «гусячим» рядком. Між ноги мені сідав один в’язень, так само йому сідав інший і так далі. Ці «гусячі» ряди нараховували по 100 - 200 чоловік. Коли починала вити сирена, сповіщаючи про наліт американ­ських літаків, швидко підіймався наглядач (це були здебільшого німці, що знали польську мову, їх називали капо) і наказував усім негайно вставати на ноги. А як ми могли це зробити, коли були безсилі та ще й закуті у ланцюги? Тоді наглядач лупцював нас важкою палицею по головах і спинах. Я до цього часу маю шрами від тих палиць. Коли виходили на апель (перевірку), то майже у кожного можна було побачити сліди крові, засохлої на виснаженому обличчі. Мій хребет дуже болів. Я думав, що його перебили тими палицями. О, які то були жахливі часи! Ми пройшли в концтаборах через пекельні муки. Цього ніколи не можна забути.

 

 «Добре мені, що я постраждав, щоб навчитися законам Твоїм»

 

Ми, концтабірники, перебували в повній ізоляції й не мали жодної інформації про те, що робиться у світі. Ні газет, ні журналів, ні радіо. Але були такі між нами, що працювали на різних роботах і від сторонніх людей дізнавалися про події на фронтах. У 1945 році в кінці березня я довідався, що американські війська знаходяться всього за 60 км. від нашого табору. Ця новина принесла нам велику радість і надію. Як я вже згадував, нас, 10 тисяч в’язнів, перемістили з табору Дори в табір Нордхаузен, що знаходився на відстані 7 км. від Дори. Загнали в німецькі склади, де раніше зберігалася зброя. Там не було ні ліжок, ні чим укритися. Спали прямо на бетонній підлозі.

Минуло два місяці. Вже чулися постріли далекобійних американських гармат. На табір здійснила великий наліт американська авіація. Його було обнесено кількома рядами колючого дроту, по якому пропускали струм великої напруги. Американці думали, що у бараках знаходяться німецькі військові, і почали нещадно бомбардувати табір. Одна бомба влучила у загорожу, утворився прохід. «Це порятунок», — подумав я і побіг за межі цього пекла. Зайшов до підвалу одного будинку. На очі потрапили скляні банки з консервованими ягодами. Тремтячими руками розбив одну банку. Та тих ягід не міг їсти — вони були дуже кислі. Вийшов на подвір’я. Побачив, як есесівець зібрав чоловік вісім полонених, покликав і мене. Почав записувати наші табірні номери. До мене дійти не встиг — у небі з’явилися американські літаки. Есесівець зник. Я подався до табору. Всіх нещасних, номери яких записали ще до повітряної тривоги, увечері розстріляли. А мене знову врятувала від смерті Божа рука, хоч я на той час не мав Його в душі і не думав про Нього. Хто ж як не Він, мій Спаситель, був поруч зі мною в ті страшні хвилини!

Наступного дня, рано-вранці, пролунав наказ німецькою та польською мовами, щоб усі виходили з табору і йшли на схід. Я побачив колону цивільних. З ними йшли також і німці. Американські війська наступали гітлерівцям, як мовиться, на п’яти. Йти з німцями було небезпечно. Вони б нас обов’язково знищили. Тільки-но я спробував відійти вбік, як німець з автоматом перегородив мені дорогу і гнівно запитав:

— Куди йдеш?

Він хотів уже стріляти, але тут підійшли якісь цивільні й сказали:

— Наказано всім тікати. 

Я швидко заховався серед них, есесівець не помітив. Це мене і врятувало: я втік. Забіг до одної з казарм, по східцях піднявся на третій поверх. Там не було нікого — всіх вигнали надвір. Швидко скинув з себе смугастий табірний одяг, переодягнувся у цивільний, який вдалося знайти. На голову надів кашкета. Мене могли легко розпізнати і довідатися звідки я, бо на голові було виголено хрест, і будь-який есесівець міг би затримати мене й розстріляти. Знайшов трохи якихось харчів. З жадобою з’їв шматок хліба. Глянув у вікно й побачив у небі багато літаків. Вони летіли бомбити місто. Хотів заховатися в кутку, щоб перечекати наліт, та якийсь внутрішній голос велів мені бігти в підвал. Там переховувалося кілька чоловік. Бомбардування було дуже сильним і руйнівним. Люди хрестилися, шепотіли якісь молитви, просячи у Бога порятунку від смерті.

Коли бомбардування закінчилося, вибрався надвір. Перед очима постала жахлива картина: всюди руїни, палав вогонь. Лежали трупи дорослих, дітей. Навкруги стогін і сльози. Вирішив іти назустріч американцям. Пройшов кілька метрів, побачив чоловіка, на вигляд — здорового, але голова обмотана білою ганчіркою. Побачивши німецьких вояків, він почав голосити. Пізніше я довідався, що цей чоловік не був поранений, він вдавав такого, аби есесівці його не чіпали. Коли німці відійшли, я заговорив із ним. Він назвався Миколою з західної України. Я запропонував йому разом пробиратися до американців. Микола погодився, і ми попрямували на захід, звідки наступали союзники.

 

Смеркало. Ми знайшли порожній барак, вікна в ньому були вибиті, мабуть, під час бомбардування. Дах уцілів. Почав накрапати дощ. Зайшли до бараку. Там стояли ліжка з ковдрами. Вирішили перепочити. Роздивилися навкруги. Поруч з бараком помітили покинутий вантажний автомобіль. Якісь люди переносили з нього різні продукти. Підійшли ближче й очам своїм не повірили: цукор, хліб, копчене сало, цигарки. Все це призначалося німецьким воякам. Микола взяв два лантухи цукру, кілька хлібин і приніс їх до бараку. Я набрав повну валізу цигарок. Радості не було меж.

Надвечір (невідомо звідки) з’явилися три есесівці з офіцером. Коли вони побачили, що продукти зникли, почали голосно лаятися. Потім зайшли до бараку. Офіцер помітив лантухи й вигукнув:

— О, цукор є!

Підняв мою валізу. Звідти висипалися пачки цигарок. Есесівець зрадів. Нам довелося переносити все назад до вантажівки. Микола спробував було сваритися з німцем — шкода було все віддавати. Я попросив його не робити цього, бо нас розстріляють. Микола послухав. Я відніс останню хлібину. Переді мною стояв стрункий німецький офіцер приємного вигляду. Подумав, тепер нам кінець. Проте не розгубився, і з моїх вуст, несподівано для мене самого, чистою німецькою мовою пролунали слова:

— Ви наказали нас розстріляти, але, коли б ми не взяли цих продуктів, ви б нічого не мали — їх розтягли б люди. Ми зберегли для вас більшу частину харчів, що були у вантажівці.

Офіцер оторопіло дивився на мене ще кілька секунд, мабуть, не сподіваючись почути таку чисту німецьку мову, а потім звелів нас не чіпати. І в цьому випадку Божа рука врятувала мене й Миколу, коли ми знову опинилися за крок від смерті. Велике милосердя Твоє, Господи!

До нас приєдналися дві дівчини. Одна з них була поранена в ногу і залишилася з нами в бараку. Я не міг підвестися з ліжка — тяжко захворів на дизентерію. Стан мого здоров’я погіршувався, і вже з’явилася кров. Та Господь заступився за мене і в цьому випадку. Якийсь старий чоловік з Білорусії, довідавшись про мою недугу, порадив перепалювати хліб і їсти його, що я й зробив. Мені трохи полегшало, але був ще дуже слабий.

Наступного дня прийшли хлопці, що також деякий час жили з нами у бараку, й сказали:

— Іване, ховайся, бо як знайдуть тебе німці, розстріляють.

Неподалік, за півкілометра був концтабір, і там німці розстрілювали всіх, кого ловили навкруги. Я казав хлопцям, що залишуся живим. Ці слова не раз повторював друзям, але вони зовсім занепали духом. Один сказав:

— А ми, Іване, мабуть, не залишимось живими...

Я вірив, що мені вдасться, нарешті, вийти з концтабору. Тепер знаю, що ту впевненість давав Господь, Який хотів зберегти мені життя. Шукав місце, де б можна було сховатися й перечекати лиху годину. Знайшов чималі двері, що валялися під бараком, і стягнув їх на дно великої вибоїни, що утворилася після вибуху бомби. Ліг на ті двері й дивився в небо, де часто з’являлися американські літаки. Бачив, як одного літака збили німецькі зенітки і пілот спускався на парашуті. У тій ямі вдень я не міг довго лежати, бо сонце дуже пекло і мені ставало гірше, тому йшов до бараку і лягав у ліжко. Одягу і взуття не скидав. Накривався ковдрою з головою, бо почував себе дуже слабим. Мене морозило. Напевно, мав високу температуру.

Одного дня до мене підійшла одна з дівчат і почала будити:

— Ваню, прошу, встань! Прийшов німецький поліцай і щось запитує, але ми не розуміємо його.

Я скинув ковдру, підвівся з ліжка і підійшов до вікна. Побачив поліцая, біля нього вівчарку і молодого югослава з концтабору, саме з того блоку, де був я. Есесівець вів хлопця до концтабору, щоб там розстріляти. Підійшов ближче до вікна бараку і запитав мене, чи не бачив я полонених. Ламаною німецькою мовою я відповів, що не бачив. Він пильно подивився на мене й пішов у напрямку концтабору. Коли б він наказав мені скинути кашкета, то побачив би на моїй голові виголений хрест і швидко б здогадався, звідки я. Чи не була і тут наді мною Господня рука? Бог засліпив есесівцю очі, щоб він не звернув увагу на мій страшний вигляд: кістки та шкіра. Таким я став після перебування у концтаборі. Господь знову врятував мене від загибелі!

Я сидів поблизу барака, грівся біля вогнища, палив хліб і їв, рятуючись від дизентерії. Багато різних людей зупинялося в бараку. Потім прямували далі. Одного разу прибула родина з п’ятьма дітьми. То були росіяни з-під Москви. Вони мали досить вродливу доньку років 16-18. Якось вона не помирилася з матір’ю і почала сваритися з нею. Обсипали одна одну матюками, яких я в житті не чув. Пригадав тоді слова своєї матері, коли вона говорила: «Ти не чув ще, як росіяни матом криють». Аж у Німеччині довелося почути. 

 

Два тижні по тому, як я втік з концтабору, до тієї місцевості вступили війська союзників. Не забуду той день — 11 квітня 1945 року. Американський танк під’їхав під самий барак. З нього вилізли три вояки. О, що то за радісна була мить для мене і для всіх нас! Багато людей повиходило зі своїх схованок. Микола десь подівся і я його вже ніколи не зустрічав. Пригадую, одного дня, коли я грівся біля вогнища, несподівано з’явився Іван Джугашвілі. Це той капітан, якого арештували в концтаборі разом зі мною і Костею Коротковим за доносом поляка. Він мав досить здоровий вигляд і не був такий слабий, як я. Показав свого нагана і сказав, що тепер хоче помститися німцям. Я відповів:

— Я не можу зробити так, як ти.

Дякую моєму Господові за те, що Він стримав мене від необдуманого вчинку. У своєму житті я не пролив жодної краплі людської крові. Та навіть якби зустрів людину, яка знущалася з мене в концтаборі, то простив би її. Хоч я в Бога не вірив, але в своїй душі мав дух прощен­ня і старався людині допомогти, коли бачив її у біді. Через кілька днів почали прибувати вантажівки. Люди сідали в них і з музикою та співами від’їжджали «на Родіну». Моє серце теж рвалося додому, але я був надто хворий та слабкий, щоб вирушити в таку далеку дорогу.

В тому бараку перебував майже три тижні. За той час зустрічався з різними людьми. 3 родиною Мельників познайомився вже після того, як прийшли американські війська. Ця родина — з Білорусії. Пана Мельника я не питав, чим він займався вдома, але мені здається, що він працював на німців. Коли гітлерівці окупували Білорусію, він мав двох дорослих дочок. Одна поїхала до Австрії, а менша, Лора, лишалася з батьками. Не знаю, як і де зустрілася вона з двома хлопцями-голландцями. Лора була вродливою дівчиною, один з тих хлопців закохався в неї і хотів силоміць забрати дівчину до Голландії. Мати була дуже стурбована, не знала, що робити, як врятувати дитину, тому звернулася до мене: «Ваню, прийди до нас і посидь, бо голландці бояться концтабірників, думають, що ті мають при собі зброю».

Я посидів у них вечір, хлопці ті приходили, про щось між собою поговорили, побачивши мене, а тоді вийшли з кімнати й більше не з’являлися. Родина Мельників жила поруч зі мною десять днів. Якось почув, вони збираються їхати до іншого табору. Запитав, чи не змогли б вони і мене взяти з собою. Той табір був за сім кілометрів від Нордхаузена. Мені не відмовили. Мельник дістав десь тачку на двох колесах, склав на неї всі свої речі. Знайшлося місце й для моєї валізки. Ми вирушили в дорогу. Мельник пхав перед собою візка, а я замість того, щоб допомагати, тримався за нього, аби не впасти. Коли земля двигтіла від американських танків, що їхали назустріч, мені ставало зовсім погано. Та, дякувати Богові, все ж таки ми дійшли до табору для переміщених осіб. Він називався Нідерзарсверхен.

 

В’язні і всі «остарбайтери» — робітники зі сходу, коли прийшли американці, то всі були вже на волі. Есесівці десь зникли, війська теж. Цивільне німецьке населення остерігалося чужинців. Настало безвладдя, кожен робив, що йому заманеться, чимало людей займалося грабунками крамниць та приватних будинків. Після приходу американських військ колишні полонені та примусові робітники, щасливі, що звільнилися, почали збиратися до повернення «на Родіну». Хлопці та дівчата сідали на попутні вантажівки і їхали додому. Та було й інше. Я чув від багатьох, що «совєти» організували на німецькій території спеціальні табори для тих, хто хотів повернутися. Розповідали, що в тих таборах відбирали все привезене, і люди лишалися з порожніми руками. То ж ті, що втекли з такого табору, приймали інше рішення: поки що не поспішати з від’їздом.

7-го травня 1945 року Німеччина підписала акт капітуляції з Америкою, Англією та Францією, а 9-го травня — з Радянським Союзом. Під час Ялтинської конференції, де зустрілися президент Рузвельт, прем’єр Черчілль і Сталін, останній поставив таку умову: по закінченню війни, коли Німеччину буде поділено на чотири зони, всіх радянських громадян, які з різних причин опинилися за кордоном, повернути назад до Союзу. Черчілль і Рузвельт, певно, не здогадувалися, чому комуністичний диктатор поставив таку вимогу: Сталін дуже не хотів, щоб совєцькі громадяни, роз’їхавшись по цілому світові, розказали людям про життя в «комуністичному раї», про голодомор і про сибірські концтабори. Черчілль і Рузвельт погодились.

І ось розділення Німеччини відбулося. Тисячі радянських громадян рушили в напрямку західних зон. Люди боялися їхати додому, бо знали: на них там чекають сталінські табори. Американські, французькі та англійські генерали не могли зрозуміти, чому репатріанти не хочуть повертатися на свою батьківщину, західним політикам навіть на думку не спадало, якими були реальні умови життя в сталінській комуні. Радянські дипломати пояснювали їм так: мовляв, усі «переміщені особи» є колаборанти, що співпрацювали з фашистським режимом. Росіяни почали скаржитися, що американці не дотримуються умов ялтинської конференції. Після цього військова влада союзників була вимушена допомагати «совєтам» повертати «колаборантів» на батьківщину. В Західній Німеччині сформували табори для тих, хто не хотів повертатися. Почалося жахливе насильство.

Своїми спогадами про це зі мною поділився учасник тих подій професор Євген Рослицький: «Згідно з ялтинською угодою, американці не тільки дозволяли спеціальним радянським підрозділам виловлювати у західній зоні колишніх радянських громадян, яких нацисти вивезли на примусову працю до Німеччини, але й активно їм у цьому допомагали. Свідком тих подій став і я. Зовсім випадково побачив, як «совєти» й американці вчинили напад на будинок, у якому жили радянські «неповерненці». То було жахливе видовище. Крик, плач, ридання та зойки неслися далеко по місту. Людей буквально виносили, тримаючи за руки й за ноги, з будинків і «запаковували» у вантажівки. Дехто різав собі вени, інші вистрибували з вікон, а ті, що потрапляли до машин, мали порозбивані голови й носи, закривавлені обличчя. Глядачів охорона близько не допускала, але цивільні німці, вражені таким насильством, голосно протестували: «Сором, ганьба американцям! Чи це і є ваша американська демократія?!» Але, на жаль, на їхні крики ніхто не зважав. 

В американській армії служило чимало офіцерів українського походження. Бачачи наругу, що її «совєти» спільно з американськими вояками чинили не лише над колишніми військовополоненими та остарбайтерами, але й над дітьми, жінками, стариками, усіма тими, кому вдалося вирватися з-під влади «вождя всіх народів», ті офіцери звернулися до американського уряду з проханням негайно припинити насильницьку репатріацію цивільного українського населення. Уряд розглянув цю справу й згодом видав наказ про припинення примусового повернення цивільного населення в СРСР».

Зазначу, що мені також загрожувала репатріація. На той час я разом з двадцятьма українцями перебував у містечку Фірстенцель. Завдяки старанням секретарки міської управи Ельфріди Берг, батько якої був євреєм і загинув у концтаборі, нам усім було видано німецькі паспорти, що врятувало нас. За це ми всі їй безмежно вдячні.

Моя кума Марія Зима також поділилася своїми спогадами про ті події: «Місто, де перебувала я та мої рідні, за ялтинською угодою відходило до радянської окупаційної зони. Тому всі мешканці його, колишні громадяни СРСР, повинні були повернутися на батьківщину. Мої батьки в СРСР пережили насильницьку колективізацію, втратили все, що було надбане тяжкою працею, пережили тюрми, голодомор 1932-1933 років, тому вирішили разом із однодумцями перебиратися до американської зони, що знаходилася за 150 км від місця нашого перебування. 

Хоч ми були голодні, босі й обдерті раби, обтяжені старими й хворими людьми та дітьми, які весь час плакали й просили їсти та пити, ми вирушили в дорогу, подалі від сталінських концтаборів. Через два дні нашої пішої мандрівки нас наздогнав автомобіль, де сидів військовий, радянський капітан із золотими погонами. Запитав, куди ми йдемо і чому не чекали в Нордгаузені радянську армію. Старші чоловіки відповіли, що ми якраз ідемо в напрямку табору, звідки поїдемо на «родіну». Капітан відказав, що в Нордгаузені є табір Дора, звідки ми також могли б виїхати до СРСР. Почав на нас кричати й обзивати фашистами, колаборантами та іншими брутальними словами. Один чоловік із нашої групи не витримав, підійшов до військового й сказав:

— Де ви взяли оці царські золоті погони? У мого батька отакі погони вирізали з м’ясом у сімнадцятому році. 

Капітан ще більше розлютився: 

— Ты, волк брянского леса, вот я вам покажу, что я могу с вами сделать! 

Стрімко поїхав кудись своїм авто, а десь через півгодини повернувся у супроводі п’ятьох англійських джипів, де сиділи озброєні солдати. Вони встали й навели свої карабіни на наших чоловіків. Жінки та діти почали плакати. Старші чоловіки нашої групи звернулися до капітана:

— Оце ви так на «родіну» запрошуєте? Ми ще на чужій землі, а ви вже готові нас розстріляти, а що ж буде, коли повернемось? 

Англійські військові переконалися, що ми не фашисти, як нас охарактеризував їм капітан, можливо, хтось із них розумів нашу мову. Тому вони розвернули свої джипи й поїхали геть. Капітан змушений був також поїхати, але при цьому пригрозив, що повернеться. 

Проминув ще один день нашої подорожі. Ми розпитували німецьких селян, як пройти до Касселя, в американську зону. Виявилося, що ми весь час прямували не по тій дорозі. Повертатися було запізно. А попереду перед нами протікала річка Фульда, на тому березі якої знаходилися колишні есесівські казарми. Там поселилися репатріанти. На той бік вів міст, обійти який було ніяк. Вирішили послати мене першою через той зловісний міст. Батько сказав:

— Іди з Богом. Він тепер твій єдиний охоронець.

Я плакала й тихенько молилася, йдучи мостом, наближаючись до брами, де стояв озброєний радянський вартовий. Не дивлячись на нього, пройшла мовчки мимо й подумки просила Бога, щоб і решта наших пройшла так само. Обернувшись, побачила, що за мною мовчки йдуть усі інші. Дітки, які перед цим голосно плакали, крокували мовчки. Вартовий не звернув на нас жодної уваги! 

І ось казарми лишилися позаду. Ми йшли все швидше й швидше, а потім усі гуртом рвучко кинулися вперед по польовій дорозі. До найближчого села було десь за 2 км. Де та й сила в людей узялася, щоб так бігти! Слава Богу, добігли й попросилися в перший же двір, аби нас пустили трохи перепочити, бо вже наближалася ніч. Німці дозволили. На щастя, те подвір’я було обгороджене високим парканом, і нас ніхто не міг побачити з вулиці. Усі попадали, змучені тяжкою дорогою. Діти одразу поснули на руках матерів, чоловіки припали до щілин у паркані, слідкуючи за навколишньою обстановкою. Побачили, як по вулиці промчав на автомобілі той капітан: напевно, шукав нас. 

Удосвіта, подякувавши господарям за притулок, вирушили в дорогу. Бог охороняв нас, і ми благополучно прийшли до Касселя. Потім нам порадили перебратися в табір для біженців Менхенгоф, за 12 км від Касселя. Там було багато таких блукачів, як ми. Кілька років ми перебували там, уже не боячись насильницької репатріації. В тому таборі, в 1947 році, я познайомилася з Іваном Дем’яновичем Зінчиком, який став хрещеним батьком мого сина Леоніда. У 1949 році ми всі разом переїхали до Канади».

Примусова репатріація спонукала й мене шукати порятунку. Американська військова влада оголосила, що усі, хто проживав на території, що не була під радянською владою до 1939 року, мають право перебувати в таборі для переміщених осіб під опікою американців, а всі ті, хто народився на радянській території, мусять покинути табір і їхати додому або ж шукати інше місце для проживання. Мені вдалося видати себе за колишнього жителя одного з сіл західної України, тому мені дозволили лишитися в таборі. Але ще двічі радянські військові намагалися забрати мене на сталінську територію, проте кожного разу мене оберігав Господь.

У таборі для переміщених осіб мене помістили до госпіталю, що розташувався у вагонах потяга. Там були ліжка з чистою постіллю, непогане харчування, і я почувався набагато краще. Часто прокидався серед ночі від жаху, бо мені ввижався концтабір, та озирнувшись довкола і збагнувши, що вже на волі, знову засинав солодким сном.

У цьому госпіталі працювала одна медсестра-росіянка, яка залишила Росію ще в перші роки радянської влади. Довідавшись, що я збираюся повертатися до України, якось сказала:

— Молодий чоловіче, не здумай їхати додому. Там все зруйновано, всюди голод і злидні. Та й хтозна, чи залишать тебе у спокої енкаведисти. Ти можеш не доїхати додому, можеш померти в дорозі, — переконувала вона мене. — Тут вилікуєшся, міцно станеш на ноги і лише дякуватимеш мені.

Кожного разу, коли ця медсестра заходила до мене в палату, запитувала:

— Ну, що вирішив, Іване? Поїдеш додому чи залишишся у Німеччині?

Нарешті їй все-таки вдалося переконати мене, і я облишив думки про повернення. Вдячний тій добрій жінці за те, що допомогла зробити правильний вибір. Якось по радіо почули, що за рішенням Ялтинської конференції Тюрингія відходить до радянської окупаційної зони. Всі переполошилися. Багатьох охопила паніка, бо знали, що може статися, коли потрапимо до рук «совєтів». Та згодом американці надіслали за нами вантажівки і перевезли мешканців табору за 100 кілометрів на захід, далі від Тюрингії, до нового табору для переміщених осіб, що звався Менхенгоф. Це за 15 кілометрів від Касселя. Після медичної комісії мене направили у госпіталь Іменгаузен, що знаходився неподалік від табору. Пробувши там два місяці, я вже почував себе досить добре, набрав вагу, посвіжішав і радів з того, що все так благополучно склалося. То був вияв турботи Господньої.

 

Одного вечора мені захотілося пройтися тінистим парком, що ріс поруч із госпіталем. Радувала гарна літня пора. Згідно з розпорядком дня я мусив о 7-й вечора бути в ліжку. Але спати не хотілося. Сонце зайшло, почало сутеніти. Побачив, до госпіталю під’їхав автомобіль з червоним хрестом. Зупинився біля нашого корпусу. З нього вийшло двоє радянських офіцерів з теками. Я мовчки пройшов мимо, лише глянувши на них. Вони нічого не сказали мені, а я їм. Офіцери попрямували до чотириповерхового будинку, де була головна канцелярія. А я стояв неподалік і за всім спостерігав. Через 5 хвилин з будинку вийшли лікар, медсестра, яку я добре знав, та ті двоє офіцерів і попрямували до мого бараку. Я здогадався, що військові приїхали забрати нас до радянської зони. Недовго думаючи, сховався за кущ. Гості зайшли до бараку. В одній палаті зі мною лежав один мій земляк. Його звали Борисом. Родом був із Пирятинського району, що на Полтавщині. Невдовзі офіцери вивели його і заштовхали в авто.

— Де ж Іван, куди він подівся? — вигукнув Борис.

— Чого його тут немає? — обурювалася медсестра. — Він же знає, що о сьомій годині треба бути в ліжку! 

Один із військових запитав у неї:

— А який на вигляд цей Іван?

— Високий, кучерявий, — відповіла вона.

— Так він же проходив повз нас.

— Ото й був Іван.

Офіцери постояли кілька хвилин, розвели руками, а потім сіли до авто й поїхали геть. Щойно автомобіль виїхав за ворота госпіталю, я вийшов із-за куща. Побачивши мене, медсестра налетіла, наче вихор:

— Чому ти, Іване, не був у ліжку? Ти що, не знаєш розпорядку?

Я нічого не відповів їй. Лікар Шедерс, який мене поважав, сказав:

— Ти добре зробив, Йогане, що не лежав у ліжку. Тебе примусово відправили б до радянської зони.

Стоячи за кущем, я не молився до Бога. Раніше, було, навіть сміявся з тих, хто вірив у якогось єврейського Бога. Але незважаючи на це, Господь любив мене і мав Свій план стосовно мене. Я ще не народився, а Бог уже вибрав мене, щоб я служив Йому. Господь побудив моє серце, щоб у той час я не йшов спати. Він бачив усе наперед, як і того автомобіля, знав наміри людей, які їхали в ньому. Я переспав у госпіталі ще одну ніч і вирішив залишити його, бо не був упевнений, що на мене не донесуть радянським представникам.

 

Коли до Німеччини вступили американці, то відразу почали запроваджувати свій порядок. Згідно з розпорядженням нових властей кожний отримав право на медичну допомогу, й німецькі лікарі змушені були приймати чужинців. 

Я повернувся до свого табору Менхенгоф і попросив, щоб мене перевели в інше місце для остаточного одужання. Мене повезли до військового госпіталю, що був поблизу містечка Оберкауфенден. Він знаходився у мальовничому місці, в лісистих горах. Там лікувало саме повітря. Лікар, колишній генерал, побачивши, що я вже одужав, мав намір мене виписати. Але я хотів ще побути там. Мені сподобалася ця місцевість. Дам, було, кілька пачок американських сигарет лікареві, і він продовжить моє перебування у госпіталі ще на місяць.

Там я познайомився з М. Правосудовичем, колишнім білогвардійським офіцером, який утік на Захід від червоних, коли вони тільки-но взяли владу у Петрограді. Вже за кордоном, закінчивши університет, він зайняв посаду головного службовця в управлінні сільського господарства Берлінського району. Дякую Богу за зустріч із цим мудрим чоловіком.

Коли відкрилася еміграція до країн Південної Америки — Бразилії, Колумбії, Аргентини, а також Англії, Бельгії, Австралії, Правосудович радив мені, щоб я їхав лише до США або Канади.

Одного дня, пообідавши, я вирішив піти на прогулянку до лісу. Не пригадую, чи сам пішов, чи ще хтось був зі мною. Назад повернувся через дві з половиною години. Мені сказали, що приїжджав мій двоюрідний брат Василь Кривчун з двома радянськими офіцерами. Вони збиралися їхати додому і хотіли взяти мене з собою. Не дочекавшись, поїхали самі. І знову в цьому випадку бачу руку Божу: Господь поставив перешкоду, щоб я не потрапив до Сибіру.

Коли б не пішов на прогулянку, то вони, мабуть, умовили мене поїхати з ними. Мій двоюрідний брат — родом із села Кизлівка, що поруч з Чорнухами.

Невдовзі лікар сказав:

— Йогане, ти вже одужав, маєш добре здоров’я і не можеш більше залишатися в госпіталі.

 

Коли американська влада заборонила росіянам примусово вивозити людей зі своєї зони, то для переміщених осіб, які не хотіли повертатися на свою батьківщину, як я вже згадував, відкрилися спеціальні табори. Найбільшими були українські. Деякі з них нарахову­вали до 10 і більше тисяч осіб. Говорили, що понад 2,5 мільйони людей перебувало на той час у польських, українських та російських таборах. Росіян було найменше.

Американська військова влада дала дозвіл радянським агітаторам їхати в будь-який табір і говорити там свої переконливі промови. Пригадую, як два російських лейтенанти приїхали до українського табору, то їх мало що не вбили, так люди розлютилися. Пізніше таким агітаторам американська військова поліція надала охорону.

Одного разу приїхав російський лейтенант і до того табору, де жив я. Говорив він, може, з півгодини. Я пішов послухати його промову. В клубі зібралося близько сотні осіб. Його вислухали, але їхати «на Родіну» так ніхто й не погодився. Коли організувалися табори, то американці взяли їх під свою опіку, забезпечували продуктами і всім необхідним для життя. 

Мене виписали зі шпиталю і направили до табору Менхенгоф. Там з паном Майном ми відкрили українську школу. Майно був учителем із західної України. Багато родин у таборі мали по двоє, четверо і більше дітей. Ніхто не знав, як довго доведеться там жити, а діти швидко росли, тому батьки порадились і вирішили організувати школи. І слава Богу, з’явилися школи і навіть гімназії, бо в таборах знайшлося чимало людей, котрі мали вищу освіту: вчителів, лікарів, інженерів, медсестер та інших.

Хоч нам у таборах жилося відносно непогано, всіх турбувало, як довго ще Америка буде нас годувати, тому хотілося виїхати десь в якусь країну і розпочати нове життя. Найбільше люди лякалися того, що може спалахнути війна між Сполученими Штатами і Радянським Союзом, бо раптово виникло велике напруження між цими двома країнами. Почалася берлінська блокада. Оскільки Берлін було поділено на чотири зони, а саме місто знаходилось на радянській території, то «совєти» заборонили американцям, французам та англійцям підвозити машинами продукти до Берліну. Союзникам довелося вести постачання літаками. Напруження було велике. Всі думали, що ось-ось спалахне війна. Люди по таборах дуже переживали. Пізніше я чув про те, що англійський прем’єр Черчілль пропонував був американському президентові Рузвельту одразу після війни покінчити з СРСР. Переконував Рузвельта, що це буде добра нагода знищити комунізм, тому що Радянський Союз ослаблений затяжною війною, а США має силу, зокрема, ядерну зброю. Якщо ж згаяти час, то Сталін зміцниться й тоді завдасть багато клопоту. Але Рузвельт проявив недалекоглядність, можливо, був ослаблений хворобою — його розбив параліч, і не погодився з пропозицією Черчілля. Більше того, американський президент простодушно віддав під владу комуністів більше десятка європейських держав. Сталін хотів надати «військову допомогу» ще й Балканським країнам, але маршал Тіто, головний комуніст майбутньої Югославії, сказав Сталіну, що вони й без нього впораються. Після закінчення берлінської блокади почалася «холодна війна», що тривала аж до розпаду Радянського Союзу.

Спочатку директором новоутвореної школи був Майно, а згодом її очолив я. Діти тут навчалися до 7-го класу. Крім цього, ми активно займалися культурно-просвітницькою роботою. Серед нас було багато освічених людей, які мали культурні потреби, і ми створили гарний драматичний гурток. З великим успіхом ставили п’єси Карпенка-Карого, Шевченка, Тобілевича, Нечуя-Левицького та інших українських класиків. Великою радістю для нас був приїзд у Менхенгоф уславленої капели бандуристів імені Т. Шевченка, що гастролювала в Німеч­чині. Керував нею мій земляк, композитор і диригент Григорій Китастий з Полтавщини. Слід зауважити, що перед наступом радянських військ у 1944 році капела в повному складі переїхала зі Львова до Німеччини. Збереглася фотографія, зроблена під час зустрічі артистів капели з мешканцями табору. Тоді, пригадую, Китастому піднесли хліб-сіль. Запам’ятався дуже гарний спів соліста капели Погорілого, який виконав пісню «Літав орел, літав сизий та попід небесами». У Німеччині перебував і добре відомий на той час хор Нестора Городовенка. Він також мій земляк, родом з-під Лохвиці.

 

Зустріч капели бандуристів Г. Китастого. Перший справа — І. Зінчик.

 

Контингент нашого табору складали, у більшості, росіяни-білогвардійці. Моя ж душа рвалася до українців. Пригадую, коли я йшов від залізничної станції до свого табору, мене зустрів один знайомий із колишніх білогвардійців. Не привітавшись, відразу запитав:

— А когда это вы стали украинцем? 

Я швидко відповів йому:

— Ще не було планети Земля, як Бог у Своєму плані передбачив моє народження. Його воля, щоб я був українцем.

— Ты смотри, какой умница, — кинув мені цей чоловік. 

Я помітив, що росіяни недолюблювали нас, а тому дуже хотів перебратися до українського табору Ашафенбург, що згодом і здійснив. Зауважу, що працюючи над постановкою п’єси, я познайомився з дівчиною Настею Киптілою, яка пізніше, в Канаді, стала моєю дружиною. Родом вона була з села Деменки Кобеляцького району, що на Полтавщині.

 

У таборі Ашафенбург я жив з 1948 року. Там було 18 тисяч українців. Мали навіть свою гімназію. Брав активну участь у діяльності драматичного гуртка, любив ставити п’єси і грати в них. До Ашафенбургу переїхала зі своїми батьками й Анастасія. Відразу пішла вчитися до гімназії. Я почав шукати роботу, щоб трохи заробити грошей. У місті Гессені американці будували казарми для своїх вояків. Влаштувався працювати до них.

Я прожив у таборах для переміщених осіб чотири роки. Одноманітність життя у Німеччині почала набридати. Таке існування було не в радість моїй стомленій душі. Хотів виїхати до Америки або Канади. Взагалі, я міг би залишитися і в Німеччині, адже вже добре вивчив німецьку мову. Німці вважали мене за свого. Але я боявся там жити, незважаючи на те, що шанував цю країну за порядок, культуру, за її дивовижно мальовничу природу. За територією Німеччина невелика, та більша її частина вкрита густими лісами. Не тільки я боявся залишатися в Німеччині — страх непокоїв багатьох із тих, хто не бажав повертатися «на Родіну». Чому боялися? Тому що радянські танки стояли від нашого табору всього за 100 кілометрів. Якщо б, не доведи Господи, знову спалахнула війна, то за один день я міг би опинитися в руках сталінських агентів. Ось чому кожен із нас хотів якнайшвидше і якомога далі втекти від радянської окупаційної зони.

Десь у липні місяці 1945 року я оселився в таборі Менхенгоф і жив там до 1948 року. За ці три роки познайомився з багатьма людьми і знайшов собі чимало друзів, серед яких була і родина Зими. У них щойно народився син Леонід, і вони попросили мене, щоб я погодився стати хрещеним батьком для дитини. Я дав згоду. Це було в 1948 році, а в 1949 році, 14 квітня, ми відпливли до Канади. 23 квітня разом їхали потягом до провінції Альберти.

У 1947 році відкрилася еміграція до Англії, Бельгії — на працю в копальнях. Пізніше можна було виїхати до Бразилії, Колумбії, Болівії, Австралії. За порадою М. Правосудовича я став чекати нагоди їхати до Канади. Нарешті в наш табір надійшло повідомлення про те, що Канада відкрила еміграцію, але беруть лише на роботи в копальні, де добувають нікель та золото. Через кілька місяців довідався, що в Канаду набирають робітників на цукрові плантації. Подумав, що хоч ця праця нелегка, але плантації — не копальні. На батьківщині працював у колгоспі і не боявся ніякої роботи в полі. Отож, записався їхати до Канади. Пройшов медичну комісію й зробив усе, що вимагала еміграційна служба.

 

 

14 квітня 1949 року, о 14-й годині, отримавши візу, я вирушив із пристані Бременгофен до невідомої мені Канади. Американський військовий корабель «General Leri Eltinge», що під час війни доставляв вояків до Європи, тепер перевозив до далекої Канади цивільних людей: українців, білорусів, росіян, словаків, поляків та інших, які не бажали повертатися до свого «соціалістичного табору». Погода стояла чудова. Після великої бурі, що здійнялася перед нашим відплиттям, море стихло. Всі пасажири стояли на палубі. Між ними зчинився галас. Одні махали руками до тих, хто стояв на пристані, інші, впавши на коліна, голосно молилися, рясні сльози котилися по їхніх обличчях; ще інші стояли нерухомо, наче статуї, і кудись замислено дивилися. До останніх належав і я. Моя душа полинула в той бік, де мав бути рідний край. Там, за лісами, горами, долинами, де сходить сонце — мої мама і тато. Можливо й вони дивилися туди, куди забрали їхнього сина. Чекають на нього не один рік в надії, що колись він повернеться додому і втішить їхнє серце. На той час у моїй голові роїлися тисячі думок: одні заспокоювали, а інші завдавали невимовного смутку. Очі наповнилися сльозами, та я не давав їм волі.

Корабель набирав швидкість і все більше віддалявся від Європи. «Чи доведеться коли-небудь повернутися до рідного краю, на Полтавщину?» — запитував сам себе. Та на моє запитання ніхто не міг відповісти. Лише інколи в душі з’являвся промінь надії та віри, але він був досить слабкий, щоб освітити моє серце радістю. Береги Європи сховалися, а разом з ними відійшло й багато думок. 

Гучний дзвінок покликав пасажирів на обід. Як на мене, страви були дуже смачні, і я аж тричі підходив, щоб отримати ще. Здавалося, що я один тут такий голодний. Коли придивився, то переконався, що багато бідолах були схожі в цьому на мене: стояли в черзі за добавкою. Один із пасажирів казав, що він уже вчетверте підходить за стравою. Недаремно негр, який працював на кухні, був такий сердитий. Він скоса поглядав на нас і щось бурмотів собі під ніс. Напевне, ніяк не міг дочекатися, коли ці люди наїдяться. Перед ним стояли стоси посуду, йому без кінця підносили брудні тарілки. «Пожив би ти на табірних харчах хоч місяць, тоді б так не дивився...» — подумав я. Як мовиться, ситий голодному не вірить. Обід тривав довго, доки всі не наїлися. Почало смеркати, настав час відпочинку. Поверхня моря була спокійна. Після доброго обіду й спалося солодко. 

Через кілька днів ми вже гойдалися на хвилях Атлантичного океану. Пригадую, то була неділя 17 квітня. Світило сонце, посилаючи свої теплі промені, але холодний вітер, що повіяв з півночі, забирав усе тепло, і ми шукали затишку на палубі. Хтось із пасажирів сказав, що сьогодні велике свято — Пасха, день Хрис­тового Воскресіння. Однак деякі емігранти не раділи ні великому святу, ні сонячному дню: морська хвороба поклала їх до ліжка. Я пішов провідати кума, а він лежав хворий, попросив, щоб я глянув, як там Марія, його дружина, і мій хрещеник Леонід. Невдовзі я побачив: кума лежала, її обличчя було блідим. А хрещенику морська хвороба не дошкуляла: бавився своїми цяцьками. Чим далі наш корабель плив океаном, тим більші хвилі зустрічали його. Вже минув сьомий день подорожі, а шторм не вщухав, вигравав високими, неначе гори, водяними валами. Вранці я пішов до їдальні, а вона майже порожня. За столами сиділо лише кілька чоловік, яких хвороба не взяла. Найвеселішим виглядав негр, що мив посуд. Він щось бадьоро насвистував — тарілки були порожні й чисті.

 

Субота, 23 квітня. Настав кінець нашій подорожі. Наближалися до берегів Північної Америки. Хтось вигукнув:

— Вже видно Канаду! Слава Богу!

О 9-й ранку корабель пристав до пристані Галіфакс. Пасажири повиходили зі своїми речами з кают. Дехто з них дуже ослаб, ледве тримався на ногах. Після перенесеної морської хвороби всі були блідими й кволими. Нарешті настала хвилина, коли ми почали виходити на пристань. Коли я ступив на канадський суходіл, то подумав: що ж ця країна мені принесе — щастя чи недолю? Нікого з рідних тут не було. Усі чужі, незнайомі. Та довго думати ніколи. Нас завели до великого будинку. В одній з кімнат стояло кілька столів. Біля них сиділи місцеві митники в темно-синій уніформі. Коли я підійшов до одного зі столів, митник попросив мою візу. Подивився на неї, а потім, посміхнувшись, поставив печатку і побажав щасливого життя в Канаді. Пройшовши трохи далі, я побачив ще одного чоловіка в уніформі. Біля нього на столі лежала купа книжечок. Він давав кожному прибулому по такій книжечці з великими літерами на обгортці: «Канада». Я знав англійську слабо, але дещо зрозумів. У книжечці писали: «Ви — новий поселенець на цій землі. Коли вам трапиться в Канаді якийсь чоловік, що неприхильно поставиться до вас, то не судіть по цій людині за всю країну, бо в Канаді ви зустрінете співчутливих і добрих людей, які вам допоможуть у житті». Ці слова втішили моє засмучене серце.

Ніхто не знав, куди нас повезуть із пристані Галіфакс. На рейках стояв потяг. Незабаром ми вже всі сиділи у вагонах. Тільки-но потяг рушив, підійшли до вікон: хотілося побачити Канаду, про яку так багато читали. Будинки відрізнялися від німецьких своєю архітектурою. В Німеччині майже скрізь панує один стиль, а в Канаді, як пізніше я довідався, кожен хоче відрізнятися від сусіда і тому намагається збудувати щось своєрідне. На дорогах побачив багато автомобілів. Одяг на людях — кольоровий, яскравий. Усе було для мене якесь дивне, смішне й нове.

Канада широко розчинила двері для емігрантів з Європи. Думаю, країни, що разом воювали проти Гітлера, погодилися між собою розселити по цілому світі тих людей, які не захотіли вертатися на свою батьківщину.

Після закінчення війни Бельгія першою почала набирати людей у копальні, добувати вугілля. За нею — Англія, а тоді — Канада, і пізніше одна за одною багато країн відкрили двері для еміграції. Хочу зазначити, що приймали тільки фізично здорових людей. Якщо в родині був хтось хворий, то він не мав можливості виїхати, тому багато переміщених осіб лишилося жити в Німеччині — всі ті, хто не пройшов медичної комісії. Німеччина мусила подбати про тих людей. І вона це зробила: забезпечила роботою, дала квартири, діти пішли до школи. Так що переселенці в Німеччині з часом стали жити краще, ніж ті, що виїхали до Бразилії, Колумбії та інших держав.

Хочу також зазначити, що хоч Канада широко відчинила двері для бажаючих оселитися у їхній країні, але англомовне населення дуже вороже ставилося до прибульців. Англійці завжди виявляли велике невдоволення, коли ми починали говорити своєю мовою. Вони нас називали Ді-Пі, на англійській «дісплейст персон», що означає «людина без громадянства, без батьківщини».

Під час перебування в Німеччині американська військова служба еміграції викликала кожного на комісію. Запитували, де ти народився, як опинився в Німеччині, задавали багато інших запитань, а тоді приймали рішення — дати статус Ді-Пі чи ні. Той, хто отримував картку Ді-Пі, мав право жити в таборі і бути під опікою американської організації УНРА. Спочатку ця організація давала добрі харчі і допомагала з одягом, але вже на другий рік дуже обмежила постачання. Тоді люди почали рухатись і готуватися до від’їзду з Німеччини.

Як у Канаді ставилися до війни? Населення країни дуже раділо, що війна закінчилася, бо канадські солдати теж воювали проти німців. У ті часи, в сорокові роки, німецьке населення в Канаді за кількістю займало третє місце, а українське — четверте. Німці знали англійську мову, так що вони не відчували надто ворожого ставлення з боку англосаксів. Більше за всіх потерпали японці, за якими зберігалася репутація союзників Гітлера. Французи дуже вороже ставилися до англомовного населення, бо французькі переселенці першими поселилися на канадській землі. Пізніше почали прибувати англійці. Вони воювали з французами, перемогли їх і панували над ними. І ця ворожнеча тягнеться й досі. Сьогодні провінція Квебек хоче відділитися і мати свою власну державу.

У потязі ми довідалися, що нас везуть до провінції Альберти, яка знаходиться в західній частині Канади. Це 5000 кілометрів від Галіфаксу. Ми перебували в дорозі другий день і бачили лише ліси, озера та скелясті горби, вкриті осикою, березою, сосною. Ми дивувалися: де ж вирощують ту пшеницю, що нею Канада славиться на цілий світ? На третій день в’їхали до провінції Манітоби. І там побачили, де росте пшениця. Скільки оком кинеш — все степ і степ. Лісу немає, озер не видно. Ферма від ферми — на відстані 5-10 кілометрів, стоять, неначе ті билини в полі, а біля них жодної деревини. Сумно робилося на душі, коли дивився на канадську природу, що пропливала за вікном. Жаль за Україною стискав серце.

 

І. Зінчик в день прибуття до Канади, 23 квітня 1949 р.

 

До провінції Альберти їхали більше трьох діб. За цей час надивилися на природу Канади. Привезли нас до південної частини провінції, в місто Летбрідж. Там уже на нас чекали фермери. Один із них взяв мене й мого товариша Миколу Сороку до себе. Привіз до свого будинку. Сидимо на кухні й говоримо про подальше життя. З’ясувалося, що наш господар за національністю німець. Почали говорити з ним німецькою мовою. Дружина фермера смажила яйця з салом. У кімнату найшло диму. Вентиляторів не було. Подумалося: де ж ми будемо спати? Я побачив, що наш господар живе бідненько. В будинку лише одна спальня. Трохи підкріпилися. Фермер поїхав до свого сусіда. Повернувся години через дві. Згодом ми сіли в авто й зі своїми валізами поїхали до цього сусіда. Він також був німець. Звали його Георг Шульц. Привів він нас до дерев’яної комори, куди засипали пшеницю. Прибрали в одній із комірчин, поставили ліжка для нас. Звертаюся до Миколи:

— Куди ми приїхали?

— До Канади, — відповів він.

Ніколи б не подумав, що можу опинитися в таких умовах. Лягли спати. На ранок побачив: на нашій ковдрі лежав сніг. Вночі подув холодний вітер з Аляски, через шпарки у вікні натрусило снігу. Ось такою була для нас перша доба в Альберті. На другий день Миколу забрав інший фермер, а я залишився у цього німця. Він повіз мене у поле й показав, що я маю робити. У південній частині Альберти опадів буває дуже мало, земля суха й потребує доброго зрошення. Це важка робота. Я стежив за тим, щоб вода в канаві, виритій плугом, не проривалася. Першого дня фермер випустив забагато води і рівчак прорвався у трьох місцях. Треба було якнайшвидше копати землю і засипати прориви. Я зламав три держаки. Німець трохи бурчав на мене. Але з роботою я справлявся, бо був молодий і дужий.

Перші дні життя в Канаді особливо не тішили. По-перше, відчував самотність. Хоч і мав кумів, але вони жили за півсотні кілометрів від мене. По-друге, у Німеччині я вже призвичаївся, добре знав німецьку мову, а в Канаді — все чуже, нове, незнайоме. Й до того ж, дратував одноманітний степ у цій країні, ніяк не міг до нього звикнути.

Коли вперше пішов працювати на зрошування поля, то раптом почув спів якоїсь пташки, що нагадало мені Україну, рідне село, моє безтурботне дитинство. Цей спів переніс мене в думках до батьківського порогу, до заквітчаних гаїв і левад у Біличевому. Знову в пам’яті постали мати, батько, брати, сестри. Пригадав, як вечорами збиралися хлопці й дівчата, співали, грали. Було гарно й весело. Чим далі я заглиблювався у спогади, тим більший жаль огортав моє серце, не відходив смуток, сльози виступали на очах.

Працювати у німця мені не дуже сподобалось. Умови були погані. Спав у тій самій комірчині, що продувалася холодними вітрами з усіх боків. Ніде було навіть помитися. Місцеву воду я пити не міг, у ній плавало багато водяних бліх. Питну воду привозили здалеку й зберігали в цементовому басейні. Я працював щодня по дванадцять годин не розгинаючи спини, а німець платив за день всього 3 долари. Вирішив піти на біржу праці, щоб розповісти там про своє злиденне життя. Згодом мене перевели до англійського фермера М. Гана. Там було дещо краще. Цей фермер мав просторий будинок для робітників, які працювали на цукрових плантаціях. Він узяв на роботу ще одну родину: чоловіка та жінку з 5-річним хлопчиком. Коли я побачив їх, то дуже зрадів, бо цих людей добре знав, жив з ними у таборі Менхенгоф у Німеччині. Чоловік за національністю був латиш — Петро Шиман, дружину звали Оля, а сина — Валерій. Оля готувала для всіх нас їжу. У полі тепер працювалося веселіше, було до кого обізватися чи пожартувати. Ця родина стала для мене дуже дорогою. Хай Бог рясно її благословить! З часом поступово звик до безмежних степів і пронизливих вітрів, до свого емігрантського життя.

 

Живучи в Німеччині, я написав багато листів додому, але моя рідня жодного з них не одержала. Коли я приїхав до Канади, то вирішив ще звідси написати, але не на ім’я батьків, а на ім’я однієї дівчини — Анюти Міщенко, яка жила на хуторі Біличеве. Ця родина була дуже бідна, тому їх не виселили з хутора. У перші місяці життя в Канаді нічого не знав про Україну. Жодної газети не бачив місяцями, не мав радіо, щоб послухати новини. По закінченню війни в німецькому таборі ми слухали «Голос Америки» та інші радіостанції, і я знав: 1947 рік в Україні був дуже важкий, подібний до 1933. Після довгих роздумів вирішив ще раз написати до рідного краю, щоб довідатися про батьків, родичів і про тих, хто залишився живим після тієї страшної війни. Нарешті одного дня надійшов лист від рідних з Хейлівщини. Яка ж це була радість! Аж серце затріпотіло в грудях, коли розривав конверт. Почав жадібно читати. Писала рідна сестра Ніна. Не пригадую, скільки разів перечитував того довгоочікуваного листа. Мої мама й тато живі-здорові, але, на жаль, друга сестра померла, залишивши сиротою дворічну дитину. Ніна боялася писати про причину смерті сестри. Про це я дізнався пізніше. Вона не вийшла один день на роботу і її засудили на два роки. Сиділа у в’язниці в Лубнах у вологому приміщенні, застудилася й тяжко захворіла. Дідусь і бабуся доглядали онука. Відтоді я почав частіше писати на Полтавщину. Від рідні довідався про життя у краї, про події, що сталися там після війни.

Я продовжував працювати в англійця на буряковій плантації. Поління й просапування буряків закінчилося. Тепер — чекати жовтня, коли можна вже їх копати. Отже, мали вільний час. Згодом довідалися, що є робота на залізниці, де якраз замінювали рейки. Через два дні ми були вже за сто кілометрів від нашого фермера.

На залізниці праця була важкою, але годували добре. Спали у вагонах. Платили нам по п’ять доларів за десять годин праці. Та от настав час копати цукрові буряки. Ця робота — не з легких. Але, слава Богу, Він дав мені силу й здоров’я. У фермера я відпрацював один сезон. Не дуже хотілося залишатися у нього на наступне літо. З листів довідався, що моя знайома дівчина Настя скоро приїжджає до Канади в провінцію Онтаріо. Я вирішив залишити Альберту і поїхати туди.

 

Перед від’їздом мав намір відвідати своїх кумів і попрощатися з ними. Була неділя, не пригадую, яке число, виїхав до кумів. День довгий. Десь треба провести час. Взяв рушницю, подався на полювання. Пройшов півкілометра. Навкруги густий очерет. Почув якийсь шелест. Вистрелив навмання. Пішов далі. Раптом побачив якесь звіря з білою смужкою на хребті: «Ото буде добре хутро на шапку чи на комір якійсь пані”. Забив того звіра, взяв за хвоста й поніс на спині. Зрадів, що полювання вдалося.

Підходять до мене мої куми, їхні батьки, три брати — цілий гурт. Позатуляли носи й кричать мені, щоб я негайно кинув звіра на землю. То був тхір! Але наш, український тхір, не так сильно смердить, як канадський. Від мене всі втекли. Я теж нарешті почув цей нестерпний запах і кинув звірка на землю. Куми принесли бензину, щоб помив руки, але запах залишався. Смердів увесь одяг. Мені сказали, що водій не пустить мене до автобуса. Боже, як же мені добратися до свого фермера?

Один із робітників приніс лопату й сказав, щоб я докопався до вологої землі й поклав туди свій одяг. Земля повинна витягти цей нестерпний запах. Копати довелося досить глибоко, ґрунт був сухий, я скинув у яму своє вбрання і засипав. На ранок відкопав. На костюмі запаху вже не було чути. Те полювання мені запам’яталося на все життя.

 

Після повернення на ферму я купив квиток, попрощався з родиною Шиманів і подався потягом у провінцію Онтаріо. По дорозі зупинився на один день у Вінніпезі, щоб відвідати свого товариша Олександра Черничка, з яким жив в одній кімнаті в таборі Менхенгоф. Наступного дня відбув до Торонто. Пригадую свою останню подорож автобусом з міста Брендфорд до міста Ватерфорд. Підійшов до водія і показав йому адресу пастора Шелестовського, де зупинилася родина Насті. Він детально пояснив мені, де я повинен зійти. Ось і зупинка. Йшов дорогою й бачив гарні старі будинки. Подумав: «Куди ж треба йти, щоб дізнатися, в якому з них живе пастор Шелестовський?» Метрів за двісті від дороги побачив на пагорбі біленький будиночок. Чи не українці в ньому живуть? Вирішив зайти. Постукав у двері. Вийшов невисокий на зріст чоловік і запросив до хати. «Це не англієць, — подумав я, — а хтось із наших, бо англійці ніколи не запрошують до помешкання». Зайшов у кімнату, привітався й запитав, чи не знає господар дому, де живе пастор Федір Шелестовський. Він відповів, що десь приблизно за п’ять кілометрів. Ми розговорилися. Виявилося, що цей чоловік дійсно українець. Його батько приїхав до Канади у 1929 році з Волині. Я почав йому розповідати про своє життя, про німецькі табори. Але почув, що наш земляк досить недоброзичливо відгукується про таких, як я, нових емігрантів. Казав, що тепер усі, хто їде з Європи до Канади, — гітлерівські фашисти. Цим він мене дуже образив. Я почав говорити з ним на високих тонах і мало не вдарив господаря. Потім махнув рукою й пішов шукати пастора Шелестовського. 

На той час у Канаді мешкало чимало комуністів — старих емігрантів, які приїхали десь у кінці 20-х років з України, Росії та Білорусії. Вони постійно читали комуністичні газети, що друкувалися в Канаді та вільно надходили з Радянського Союзу. Коли розпочалася 3-я хвиля еміграції до Канади, то НКВС впровадило в середовище переселенців чимало своїх агентів. Ми це знали, знала й канадська контррозвідка і поступово їх виловлювала. 

      

Через годину я вже був на подвір’ї пастора. Саме в цей час моя дівчина Настя вийшла з хати, тримаючи в руках тарілку — несла їжу собаці. Побачивши мене, дуже здивувалася: звідки я взявся? Мене запросили до хати. Я з усіма привітався. Потім запропонували пообідати. Тут я вперше зустрівся з віруючими, які називали себе п’ятидесятниками. Батько Насті був також із них. Хоча я в Бога й не вірив, але пишався, вважаючи, що належу до православної віри. Ще пра­цюючи на фермі, мав не одну гарячу дискусію з цими віруючими. Сперечався, сварився з тими «штундами», доводячи їм, що наша православна віра найкраща. А вони мені казали, що це не так, що я маю народитися згори — від Духа Святого, інакше не буду спасенний. Одного разу мені показали журнал із фотографією чоловіка-каліки. Його оздоровив Бог, коли над ним молився проповідник. Для мене у той час це було досить дивно і навіть смішно. Я сказав:

— Ви, штунди, мене не обдурите. Я не з темних людей, щоб повірити у таку нісенітницю.

І все-таки мене не полишало багато запитань, на які не міг знайти відповідь. Коли був у Німеччині, чув, що там є католики, баптисти, лютерани, православні. Але в Канаді набагато більше віруючих різних конфесій. Часто замислювався: у якій вірі спасається людина? Церков багато, і кожний хвалить свою. Де ж справжня церква? Хто б міг відповісти на ці запитання, що не давали мені спокою?

 

І дуже скоро я мав велику радість. Вочевидь переконався, який Бог добрий, як Він хоче людині допомогти. Однієї ночі мені приснився сон. Двері моєї кімнати відчинені. Ліжко гарно застелене. В кімнаті чисто. Біля ліжка стоїть невеличкий столик. На ньому — Євангеліє українською мовою. Я стояв біля дверей своєї кімнати і побачив, що звіддаля до мене наближається Ісус Христос. Такий, як Його малюють на картинах: волосся до плеч, одягнений у хітон багряного кольору. Коли я побачив Христа, дуже зрадів, що нарешті дізнаюся від Нього, в якій вірі спасається людина. Коли Ісус наблизився, я склав свої долоні і, низько вклонившись, запитав Його:

— Будь ласка, скажіть мені, в якій вірі спасеться людина?

Ісус підійшов до мене, поставив свій вказівний палець на Новий Завіт і сказав чистою українською мовою: «Віруй у Євангеліє і спасешся...»

Хотів ще щось запитати в Ісуса, але Його не стало. Я прокинувся. Серце наповнилося невимовною радістю. Я почував себе щасливим від того, що нарешті Сам Господь дав відповідь на моє найважливіше запитання. 

Пізніше переконався з власного досвіду, що ніяка церква не порятує людину: ні п’ятидесятницька, ні баптистська, ні католицька, ані православна. Треба лише вірити у Святе Євангеліє! Це наука Господа нашого Ісуса Христа. Він казав Своїм учням: «Ідіть по світу й проповідуйте Євангеліє всьому творінню. Хто увірує та охреститься, спасеться, а хто не увірує — осуджений буде» (Марка 16:15-16). Ідіть і проповідуйте Євангеліє! Його науку! Святе Євангеліє — це Боже Слово. В ньому наше спасіння.

 

Ще коли ми жили в Німеччині, батько моєї дівчини не дуже хотів, щоб я з нею одружився. Одного разу я зайшов до них. Почали говорити про віру. Пригадую, я тоді сильно критикував і сміявся з тих, хто вірує в якогось єврейського Бога. Батько Насті розсердився і показав мені на двері. Це для мене, вчителя української школи, було несподіванкою. Тепер батько зрозумів, що нічого не може вдіяти й наказав, щоб за місяць ми одружилися. Я хотів влаштувати наше весілля так, як це робиться у православних в Україні. Щоб на ньому були вино, горілка, музика, танці. Повідомив батькам, що будемо вінчатися у православній церкві. Пішов і до завідуючого клубом, щоб довідатись, скільки все це буде коштувати. Я мав три сотні доларів — все, що заробив за літо. І раптом почув, як тихий голос промовив до моєї душі так ясно: «Навіщо ти будеш викидати тяжко зароблені гроші на алкогольні напої, на музику й танці? Гості нап’ються, а ще, може, й поб’ються. А чому б тобі замість горілки й вина не купити ситра, інших солодких напоїв?» Подумавши, відмовився від клубу, музики й танців. Накупив різних сортів ситра. В будинку пастора Шелестовського ми відгуляли наше весілля. Обійшлося без спиртного. Ніхто не був п’яним. Я вірю, що діти Божі молилися за нас, і Господь почув їхню молитву! 

 

З’єднані Богом, 5 лютого 1950 р.

Через тиждень після нашого весілля у церкву пастора Шелестовського приїхав молодий проповідник брат Федір Смольчук. Я познайомився з ним, і він мені дуже сподобався. Хоч брат і народився в Америці, але українською володів добре. Зацікавив мене тим, що при першій зустрічі не накинувся на мене, як інші, з запитанням: «А чи ти віруєш у Бога? Чи ти є спасенний?» Брат Смольчук розповів про те, як відвідував у Німеччині табори і проповідував Слово Боже. Показував фільми з життя тих таборів. Я заприязнився з братом Смольчуком, і коли мало відбутися зібрання з його участю, з радістю поспішив туди. Досі пам’ятаю проникливу проповідь брата. Вона називалася «Три сади». Перший сад, це той сад, де було поселено Богом Адама та Єву (Бут. 2:7-18), другий сад — Гетсиманський (Ів.18:26) і третій — де Ісус воскрес (Ів.19:4). У чотирьох проповідях захоплююче говорив брат Смольчук про другий прихід Ісуса Христа. Підхоплення Церкви Христової наближається з кожним днем. Про це нам свідкують світові події. Коли Церкву Христову буде забрано на небо, тоді настане влада антихриста. То будуть жахливі, страшні часи, антихрист пануватиме на землі 7 років, а тоді прийде Христос, переможе антихриста, і почнеться тисячолітнє Христове царство.

Наступного дня зібрання мало відбутися в церкві міста Ватерфорд. Це за 7 кілометрів від ферми, де ми жили. Але тут виникла проблема: чи відпустить нас мати моєї дружини? Вона порадила:

— Поїдьте з Настусею хоч раз до цих штунд заради ввічливості, бо ж ми живемо у них.

Ми поїхали. У церкві людей зібралося чимало. Словом служив брат Ф. Смольчук. Такої гарної проповіді я ще ніколи не чув. З нетерпінням чекав наступного дня, щоб знову бути у церкві й слухати продовження проповіді. Поїхали з Настею на зібрання другого, третього і четвертого дня. Мати сказала з докором:

— Ви що, збожеволіли? Я ж вам казала, щоб поїхали лише раз. Хочете до штунд записатися? Досить того, що батько здурів.

Нам стало шкода матері, і ми пообіцяли, що їдемо до церкви востаннє. Мати неохоче дозволила. Невдовзі Ф. Смольчук поїхав, але почуте від нього надовго лишилося в моїй пам’яті.

 

Пригадую, була неділя. Стояв гарний сонячний день. Наближалася весна. Ранні пташки вже прилетіли й своїм чудовим співом будили природу від зимового сну. На душі було радісно й спокійно. Та для деяких людей неділя є днем смутку. Особливо для безбожників і п’яниць, бо цього дня у Канаді майже все зачинено: магазини, кінотеатри, стадіони, кав’ярні, іншими словами, це — день відпочинку для тіла й душі тих, хто сповідує певні чесноти християнського життя. Хто відчував себе християнином, ішов до церкви. Я з дружиною не хотів іти в неділю до православного храму. Вирішили податися до свого сусіда М. Кравця. Прийшов батько й почав було просити нас, щоб ми йшли з ним до його церкви. Та я добре висварив старого і навіть назвав зрадником православної віри. Взяв за руку дружину й поспішив до сусіда. Батько заплакав і, не сказавши нічого, пішов до церкви сам. Коли завітали ми до Кравця, він одразу ж поставив перед нами ящик пива, дав мені й дружині по пляшці й увімкнув радіо. Якраз лунала польська програма, передавали танцювальну музику. Не довго думаючи, я взяв дружину і повів до танцю, тримаючи в руці пляшку з пивом. Ще не скінчилася мелодія, як раптом відчув гострий біль у грудях. Мені стало так погано, що я ледве не впав. Вибачившись перед сусідом, ми пішли з дружиною додому. Дорогою я подумав: «Мабуть, мене покарав Бог за те, що я образив батька і замість того, щоб піти до церкви, подався пити пиво й танцювати». Глибоко задумався над тим, що сталося зі мною. Щоб працювати, утримувати сім’ю, потрібно здоров’я. Біль у серці показав, що здоров’я у мене немає. Страх перед майбутнім огорнув душу.

Пригадую, щойно ми відсвяткували весілля, дружина, лягаючи спати, хрестила свою подушку. Я попросив її перехрестити й мою, щоб «чорти повискакували». Настя сказала, щоб сам хрестив свою подушку, а я сміявся з того, що вона робила. Але того вечора перед сном схилив коліна і почав молитися:

— Господи, прости мене за те, що я сьогодні образив батька. Господи, якщо Ти мене зцілиш і даси здоров’я, я буду Тобі служити!

Бог ніколи не поспішає. Він має на все Свій час. Минув місяць. Моє серце боліло. Я пішов до лікаря, той приписав якісь пігулки, та вони мені не допо­могли. В голові юрмилися сумні думки: як я тепер буду жити? Адже нещодавно одружився. Я — молодий чоловік, а здоров’я не мав. Часто думав про того американського проповідника, котрий молився у Брендфорді за хворих. У мене з’явилося бажання: тільки-но довідаюся, коли цей проповідник знову приїде до Брендфорду, обов’язково поїду на зібрання, і Господь мене оздоровить.

 

Одного вечора прийшов до нас пастор Шелестовський і повідомив, що з Америки приїхав проповідник. Молився за хворих, і кілька осіб отримали чудесне зцілення. Коли я це почув, то дуже зрадів. Попросив, щоб брат погодився разом зі мною поїхати увечері до Брендфорду. Взяв чисті штани й згорнув їх так, щоб не побачила Настя. Але вона все одно зрозуміла, що я збираюся кудись їхати. 

— Куди ти їдеш?

— З братом Шелестовським, у Брендфорд. 

Більше вона ні про що мене не запитувала. З нами поїхав і батько. На зібранні було багато людей. Співали псалми. Потім взяв слово проповідник. Після закінчення проповіді він запитав у присутніх, чи немає хворих. Я вже краще знав англійську мову, зрозумів запитання й швидко підніс угору свою руку. Далі проповідник попросив тих, що піднесли руки, вийти наперед. Я поспішив і першим став перед ним. Він поцікавився, що у мене болить, як довго живу в Канаді. Потім запитав:

— А чи ти віриш, що Бог тебе сьогодні оздоровить? 

Я відповів, що вірю. Проповідник сказав, що не він зцілює, а Господь. Далі звернувся до присутніх:

 — Ви бачите цього молодого чоловіка. Минуло шість місяців, як він приїхав до Канади. Скаржиться на те, що у нього болить серце і він не може працювати. А чи ви вірите, що його Господь спасе й оздоровить?

Всі відповіли, що вірять. Проповідник попросив усіх встати й молитися. Я схилив коліна. Почалася гаряча молитва. Проповідник поклав свою руку на мене і лише торкнувся моєї голови, я відчув, як по всьому тілу пройшов теплий струмінь. Потім проповідник сказав:

— Господь тебе зцілив. Іди, служи Йому і прославляй Його святе ім’я.

Після зібрання поїхали додому. Я похвалився батькові, що серце вже не болить, почуваю себе добре. Тесть і пастор Шелестовський раділи зі мною, плакали і дякували Господу за Його милосердя. Коли повернувся додому, дружині не сказав нічого. Наступного дня пішов до М. Кравця, у якого гостював і танцював. Розповів йому, як Господь зцілив мене на зібранні. Він вислухав з недовірою і сказав:

— Пане Іване, це до тебе підключали електричний струм.

— Що я не знаю, який є електрострум? — заперечив я. — Моє серце дуже боліло, а тепер я здоровий. Мене оздоровив Бог, і я дякую Йому за це!

Після такої розмови моя дружба з Кравцем припинилася. Про своє дивне зцілення потім розповів і дружині. Вона мовчки вислухала. Я зрозумів: Настя нічого не збагнула про те, що зі мною зробив Господь.

Настала весна, і треба було десь шукати роботу. Я влаштувався на маленьке підприємство токарем. Платили шістдесят центів за годину. В ті роки знайти роботу було нелегко. Через місяць познайомився з одним українцем. Він мав у власності три ферми, займався вирощуванням тютюну. Ми вчотирьох погодилися працювати одне літо на тютюнових плантаціях. Робота була не з легких, але платили у два рази більше, ніж в інших місцях. Працюючи на тютюновій фермі, я познайомився з Володимиром Сеньком і його дружиною Мартою. Вони також приїхали з Німеччини. Настраждалися в концтаборах. А найголовніше те, що Сенько з дружиною повірили у Господа. Брат Володимир часто говорив про Божу любов і все мені співав: «О, серце, не вагайся, вір, прийми Христа тепер!»   

 

В середині літа пішли чутки, що до церкви у Ватерфорді, де пастором був Федір Шелестовський, приїжджає польський євангеліст Ковалевський. Народився він в Америці. Коли я приїхав до церкви, то брат Ковалевський проповідував про те, як його спас Господь. Це сталося так. Він учився на католицького священика майже чотири роки. Його батько сильно пив і бив матір. Хлопцеві боляче було на все це дивитися. Пізніше Бог врятував батька від алкогольної залежності та загибелі. Це так вплинуло на брата Ковалевського, що згодом він залишив католицьке священство і поступив на навчання до протестантського біблійного інституту, щоб після його закінчення проповідувати Євангеліє по-новому. Я любив слухати його живі й емоційні проповіді. Хоч і говорив брат Ковалевський польською мовою, але я добре все розумів. Пригадую, його місія вже закінчувалася і мало відбутися останнє служіння. Я хотів будь-що побувати на зібранні. Та вдома одне невдоволення. Дружина і теща почали мене сварити:

— Ти знав, що ми православні? Чому до нас їхав? 

Я все те вислухав, а потім сказав:

— То ви хочете, щоб я пішов не до церкви, а в ресторан? Ну, піду я, нап’юся там і дам вам обом прочуханки. Чи добре це буде?

Та на мої докори й погрози вони не зважали, а я на їхні. Приїхав В. Сенько на своєму авто по мого тестя, запросив його поїхати до церкви, мене ж на зібрання не запросили. Мабуть, через те, що в нас удома був клопіт. Довго не вагаючись, я вирішив неодмінно їхати до церкви. Зала була переповнена. Брат Ковалевський почав проповідувати Слово Боже, і та проповідь, здається, вся була спрямована до мене. Коли він закінчив, то звернувся до присутніх:     

— Хто хоче присвятити своє життя Богові, хай вийде наперед! 

Я підвівся і поспішив до кафедри. Став на коліна і почав, гаряче молячись, каятись у своїх гріхах, палко просити Господа, щоб Він спас мою грішну душу, а також, щоб хрестив Духом Святим. Я дуже щиро молився й рясні сльози текли по моїх щоках. Молитва почала поступово згасати, і мені захотілося, щоб хтось зі служителів поклав на мене руку. Тільки-но я про це подумав, як брат Ковалевський торкнувся моєї голови і сказав:

— Боже, благослови цього брата!

І в цю мить сила Господня зійшла на мене, і Він хрестив мене Духом Святим. З того часу я почав говорити новою мовою і переді мною відкрився небачений до цього світ Божої благодаті й смирення, великої любові до людей, до Слова Божого.

 

Слава Господу за Його дивні діла! Додому я йшов, сповнений великої радості й щастя. Та не раділа моя дружина, не тішилася теща. Невдовзі від них почув ультиматум: якщо став «штундою», то забирай свої речі і йди геть. Я швидко зібрав усе, бо багато речей не мав, і попрощався:

— Бувайте здорові!

Вирішив податися до брата А. Москаленка у Лондон (з ним ми сиділи в одному таборі у Німеччині), що був на півдні Канади за сотню кілометрів від містечка Ватерфорд. Брат прийняв мене радо. Разом ходили на зібрання. Нас було тоді лише п’ятеро. Через два тижні одержав листа від дружини, в якому вона повідомляла, що хоче приїхати в Лондон. Слава Богу! Радо зустрів її, і відтоді ми разом почали відвідувати зібрання. 5 листопада 1951 року ми з Настею вступили в Завіт з нашим Господом Ісусом Христом через водне хрещення. Наш вибір мати не схвалила. Якось вона сказала:

— Чоловік з глузду з’їхав, а це вже й діти подуріли...

Та пізніше вона переконалася, що батьківської віри ми не зрадили, бо вірили в того самого Ісуса Христа, що й наші пращури, лише змінили своє ставлення до гріха, почали жити згідно заповідей Божих. Ми читаємо й вивчаємо те ж Євангеліє, що й православні чи католики. Ми хочемо жити так, як навчає Ісус Христос. Боже Слово — Святе Євангеліє, одна наука для цілого світу.

Невдовзі до Лондону приїхали батьки моєї дружини. На той час там мешкало понад 80 тисяч жителів, а нині це місто нараховує 350 тисяч мешканців. Лондон знаходиться між містами Торонто і Віндзор. Відстань до столиці провінції Онтаріо — 180 кілометрів.

Наша родина вирішила придбати собі житло. Через невеликий проміжок часу нам вдалося купити ошатний двоповерховий будинок, що мав сім кімнат і підвал. Хоч дім був не новий, але знаходився у гарному місці. Коштував 8 тисяч доларів. Спочатку заплатили половину суми, решту виплачували щомісяця по 45 доларів. У нашому житті цей будинок відіграв важливу роль. Він знаходився під Божим благословенням. До нас приходили брати і сестри, співали псалми, молилися. Бог почав спасати грішні душі. Пізніше нам дозволили молитися в англійській церкві. Наша п’ятидесятницька громада стала зростати.

 

Через важкі умови праці я залишив свою токарську справу і поступив на роботу в лікарню для психічно хворих. Хоч там платили дещо менше, але робота була неважкою. Згодом мене призначили старшим над робітниками, і я працював, в основному, в канцелярії. Але й ця робота мене не задовольняла. Хотілося вчитися. Мій двоюрідний брат Василь Кривчун писав листи з України і радив, щоб я здобув фах землеміра. Я любив математику і особливо тригонометрію. Вже майже все було підготовлено для вступу до університету. Василь прислав мені гарні підручники. Лишилося тільки взяти довідку про стан здоров’я. Я пішов до знайомого лікаря, пана Квіна. Він був віруючий, мав Біблію, іншу духовну літературу, на стіні в його кабінеті висів напис англійською мовою: «Одне життя на цьому світі, воно так скоро промине, але все те, що ти зробив для слави Божої, завжди буде з тобою». Ці слова вразили мене до глибини душі. Одержав від лікаря довідку про те, що я — здоровий. Подякувавши йому, вийшов на подвір’я. Стояла чудова погода, світило сонце. Почув, як із глибини душі до мене промовив тихий і лагідний голос: «Чому ти хочеш вчитися на землеміра? Прийде час і Господь відчинить двері для проповіді Євангелія в Україні». І Господь зробив так, щоб я згодом став проповідником Слова Божого. Вирішив піти на навчання до біблійної школи. Після її закінчення забажав освоїти ще й електросправу. Доклав великого старання і здобув ще один фах: електрика. Вчитися завжди корисно, в якому б віці не починав це робити.

 

І. Зінчик, 1969 рік.

* * *

Після смерті Сталіна політична ситуація в Радянському Союзі стала змінюватися. Вже дозволялося висилати рідним в Україну посилки із взуттям і одягом, людям потроху надавали можливість виїжджати в Америку, Канаду та інші країни. В період з 1950 по 1969 рік я вислав своїм рідним в Україну багато посилок. Це допомогло їм придбати собі житло. Я тішився і радів тим, що допоміг мамі й татові в їхньому похилому віці, а також сестрі та братові. За щедре мамине серце її нагородив Господь і послав мене за океан, на північноамериканський континент, щоб там я прилучився до Бога. Якось вирішив зайти до комуністичної книгарні. Як я вже згадував, комуністичну партію в Канаді не було заборонено. Комуністи мали свої газети і свої книгарні. Там можна було купити гарні словники, посібники по граматиці, твори різних письменників українською та російською мовами, причому, досить дешево. Отже, я накупив тих книжок і коли розпочав працю на радіостанції, вони мені дуже знадобилися.

* * *

Минали роки. Все більше й більше хотілося відвідати Україну, де я не був 27 років. Дуже скучав за мамою, татом, родичами. Одного дня вирішив поїхати в Оттаву до радянсь­кого консула і поговорити з ним стосовно моєї поїздки на Батьківщину. Пригадую нашу першу зустріч і бесіду з ним. Коли я зайшов до консула, він зачинив двері свого кабінету на ключ. О, подумав, мені звідси, мабуть, вже не вибратись. Став ближче до вікна й міркував: якщо почнеться щось підозріле, розіб’ю стільцем шибку й вискочу. Консул привітався зі мною. Я розповів йому про своє бажання. Він запитав:

— А почему вы не едете на Украину всей семьёй, чтобы там остаться жить? Ваши родители, родина вас ждут.

— Та я й хотів повернутися, але дружина й діти не хочуть.

— А где вы работаете? — запитав далі консул.

— В будинку для божевільних.

— Знаете, в Советском Союзе много таких домов и вы получите работу.

Подякувавши за таку пропозицію, я пояснив, що вже звик жити в Канаді — тут мені подобається.

— Ну, хорошо, я сделаю вам визу, — пообіцяв консул.

Приїхав додому, а на душі чомусь тривожно. Відчув, що не треба поспішати з поїздкою. Пообідав і пішов у свою кімнату відпочити. Ліг, заплющив очі, а з голови не виходять думки про подорож в Україну. В такому напруженні думав: «Господи, що мені робити?» І тут несподівано побачив широку річку, а через неї — дерев’яний підвісний міст. Деякі дощечки в настилі повипадали, а вода так близько, так швидко тече, глибина велика, і мені треба перейти на другий бік. Думаю, стану, лишень, на той міст, то відразу провалюся й загину в бурхливій течії. 

Раптом задзвенів телефон. Я швиденько підняв трубку, — телефонував мій кум Григорій Зима. Він сказав, що до нього приїхав один чоловік, який щойно повернувся з України, і хоче мене бачити. Я запросив їх до себе. Коли вони приїхали, той чоловік розповів про свою подорож. Я вислухав його уважно, і моє бажання відвідати рідну землю почало згасати. На другий день отримав листа з Лохвиці від віруючої, сестри Хоменко. Вона не радила мені збиратися в дорогу. До влади в СРСР прийшов Микита Хрущов і там знову стали переслідувати віруючих. 

Через кілька днів телефонують з радянського посольства: «Говорит консул. Почему вы не едете на родину? Я всё для вас приготовил». Я відповів, що обставини змінилися і довелося поїздку відкласти. Це було в 1965 році.

Через кілька років бажання відвідати рідний край знову загорілося в моєму серці. Мав твердий намір поїхати з сином Петром в Україну в 1969 році. Дружина та її батьки не дуже схвалювали це рішення, бо боялися, що мене назад не випустять, та я вирішив будь-що побувати на Батьківщині.

 

 

Проживаючи в Канаді, я ніколи не забував про свій рідний край і завжди молився, щоб Господь допоміг мені його побачити. Слава Богу, Він почув мою молитву, бо ж Ісус сказав: «Усе, чого ви в молитві попросите, вірте, що одержите і сповниться вам» (Марка 11:24). Настав той день, коли я отримав візу від радянської влади й нарешті міг їхати з сином до СРСР. Візу дали на три місяці. З хвилюванням чекав тієї години, коли зможу вирушити в далеку подорож на Полтавщину. 

Ми відпливали 26 травня 1969 року, в понеділок, об 11-й годині на пароплаві «Олександр Пушкін» від пристані Монреаль до Ленінграда. Видався гарний сонячний ранок. Пароплав стояв біля причалу, приймаючи пасажирів. До Монреаля з нами поїхала моя дружина та її мати. Нас проводжали також брат і сестра Чернявські, брати Шаблистий, Бондар з церкви, де був пастором брат Котюга, та інші брати та сестри у Господі. Вони щиро побажали нам щасливої дороги, обіцяли молитися за нас. Пароплав відшвартувався. Моряки грали марші. Музика зворушила наші серця. Люди плакали, махали один одному руками, капелюхами.

Пригадалася мить, коли залишав 1949 року Європу. Стояв на палубі пароплава і думав: чи доведеться мені коли-небудь повернутися до рідного краю? А тепер знову думки, але вже інші: чи повернуся назад, до Канади? На душі чомусь було сумно й хотілося вигукнути: «Боже, як гарно світить сонечко і всіх нас зігріває! Чому б то людям на землі не жити мирно та щасливо? Навіщо ті кордони? Навіщо ті війни, що принесли стільки горя й нещастя!» Та тихий голос говорив у душі, що всьому тому свого часу настане кінець. Горя, розлук, нещастя вже не буде. Царство сатани скінчиться й утвердиться Царство Боже, де Сам Ісус Христос буде царювати над усім світом. Цей лагідний голос втішав, і мені на душі стало легше.

 

Під час подорожі до Ленінграду

Подорож із Монреаля до Ленінграду тривала два тижні. Щоб усе описати, потрібно багато часу. Зазначу лише, що погода стояла чудова. Помічник капітана сказав, що він пливе до Європи сорок шостий раз, але такого спокійного океану ще не бачив. Обслуга поводилася ввічливо, харчування було добре. Мій син міг багато купатися, а я отримав чудову нагоду свідчити про Ісуса Христа. Третього червня пароплав прибув до Британської столиці. Дві години ми гуляли по місту. 4 червня «О. Пушкін» пристав до пристані Бременгафен, що в Німеччині. Звідти я відплив 1949 року до Канади. Минулої війни це місто було знищене бомбар­дуванням, а тепер і сліду не лишилося від тих страшних подій. Всюди чисто. У магазинах вдосталь різних товарів. Мешканці міста гарно одягнені. Німці — працьовитий народ, уміють добре господарювати. На вулицях повно гарних автомобілів. Не вірилося, що німці змогли за такий короткий час підняти з руїн свою економіку. Кожний житель країни мав кошти на нове авто.

7 червня наш пароплав дістався до Фінляндії, до пристані в Гельсінкі. Пішли до міста. Цікаво було побачити, як живуть фіни. Слава Богу, добре. Але рівень життя дещо нижчий, ніж, скажімо, в Канаді, Англії або Німеччині. Найбільше мене здивувало те, що на вулицях я побачив п’яниць, на пристані їх вешталась ціла юрба. Надвечір пароплав відплив до Ленінграду. Нам повідомили, що до міста дістанемося в неділю, 8 червня, о 9-й годині ранку. На пароплаві вручили анкети, де запитувалося, що веземо, чи маємо в багажі зброю, а при собі золото, валюту та інше. Я написав, що везу півтори сотні Біблій. Чим ближче підходили до Ленінграду, тим тривожніше ставало на душі. Сотні думок роїлося в голові. 

 

І ось ми вже в місті на Неві. Коли вчився у школі, багато читав про історію Ленінграду. Колись це місто називалося Петербургом, Петроградом, було столицею Росії. Чув, що в Ленінграді проживає понад три мільйони людей. Місто героїчно оборонялося від німців. Мій батько брав участь в його обороні й отримав поранення. Ворожа блокада тривала 900 днів і ночей, і за той час там померло від голоду понад мільйон жителів. Так писав один із часописів у 1969 році. Я зустрів на пароплаві кількох чоловік, які розповідали мені про ті страшні часи, коли навколо Ленінграду стискалося кільце облоги. Місто пишається своєю героїчною стійкістю.

Багато пасажирів пароплаву вийшли зі своїх кают на палубу. Кожний шукав очима між тими, хто стояв на пристані, своїх рідних. Людей там було небагато — пускали за спеціальним дозволом. Решта зустрічаючих очікувала далеко за ворітьми. Син відразу впізнав мого племінника Івана, хоч він його ніколи й не бачив, як і я. Наші речі почали швидко вивантажувати. Кожний ходив і шукав свої валізи. Треба вже йти на перевірку. Я стояв, спостерігаючи, як митники перевіряли пасажирів. Один грібся, як курка у смітті, рив усе, перекидав речі, а інший поверхово глянув і пропустив. Мабуть, людська натура однакова в усьому світі. Дійшла черга й до мене. Прикордонник з дубовими листками на погонах запитав:

— А почему вы не идёте на проверку?

— Зараз підемо, — відповів я.

Зі мною були мій син, племінник та ще один чоловік – доцент Харківського університету, який приїхав зуст­річати свою сестру. Вона працювала на пароплаві «О. Пушкін». Під час розмови доцент сказав мені, що в СРСР часи змінилися на краще. Та коли військовий звернувся до нього й запитав, чому він тут, то цей доцент так перелякався, що в нього затремтіли руки. Потім військовий завів усіх нас до вузької кімнати без вікон, де посередині стояв довгий стіл, і вчинив нам обшук. У кишені сина знайшов Євангеліє малого формату англійською мовою.

— А что это? — запитав.

— Це Євангеліє, — пояснив я англійською. 

Він повернув книжку. Обшукав кишені кожного, але нічого не знайшовши, наказав:

— Пошли со мной. Я хочу проверить ваш багаж. 

Відкрив одну валізу. Там лежали мої особисті речі. Відкрив другу, де знайшов кілька Біблій. Тут я зрозумів, що нічого від прикордонників не сховаю. Пояснив, що в дерев’яній скрині знаходяться Біблії українською та російською мовами. Військові відкрили скриню й почали викидати книги.

— Разве вы не знали, что эти книги нельзя ввозить в Советский Союз? — запитав один із них.

— Ви мені пробачте, — відповів я, — хочу дещо вам пояснити. Вже двадцять сім років я живу за межами Радянського Союзу. У ваших газетах пишуть, що в СРСР свобода слова і віросповідань. А тепер мені кажуть, що Біблії заборонено ввозити. Хто ж із вас каже правду, а хто неправду?

Невдовзі біля нас зібралося близько десяти військових. Всі казали, що я, мовляв, не маю права везти з собою Біблії. Коли буду повертатися назад, в Канаду, то зможу їх забрати. Я пояснив, що через Ленінград повертатися не буду. Один із військових підійшов до мене й тихенько запитав:

— А скільки ви платили за одну Біблію?

— Десять доларів, — відповів я.

Потім склали акт про те, що я везу Біблії для розповсюдження. Мені звеліли його підписати. Я намагався пояснити, що везу ці книги не для розповсюдження, а в подарунок, бо багато знайомих просили про це. Відмовившись підписувати папери, сказав:

— Якщо ви мене заарештуєте за те, що я віз Біблії, то вся Америка й Канада будуть знати про це, і я стану досить популярною людиною. Перед своїм від’їздом я написав кілька заміток і помістив свою фотографію в п’ятнадцятьох американських і канадських часописах. 

Один із військових відповів:

— Если бы мы хотели вас арестовать, то давно бы это сделали. Езжайте спокойно к своим родителям.

З великим смутком я залишив Біблії. В душі відчував, що їх не спалять, бо вони були в гарних шкіряних оправах з позолоченими літерами. Мені повернули лише мою власну Біблію. Ми поклали свої речі на вантажне авто й поїхали до тих воріт, де на нас чекали мій брат і чоловік сестри. Брата я не бачив 27 років. Обнялися, заплакали і в душі подякували Богові. Далі поїхали на вокзал, щоб здати деякі речі для відправки потягом на Полтавщину. Мали трохи часу й вирішили пройтися містом. Хотів залишитися на два дні у Ленінграді, побувати на богослужінні, але племінник переконував, щоб я якнайшвидше їхав додому, бо моя мати хвора. Коли йшов вулицями міста, вдивлявся в палаци і пам’ятники. Пригадалося з історії, як засновували нову столицю Московії за Петра І. Під мурами міста лежать кістки багатьох тисяч українських козаків. Лютий цар поклав початок закріпаченню, а Катерина II повністю зруйнувала Запорізьку Січ. В історії України — це трагічна сторінка. Проспекти Ленінграду заполонили великі юрби людей, які кудись поспішали. Впадало у вічі те, що більшість чоловіків та жінок носили майже однакові нейлонові плащі. Вулиці вкривала пилюка. О 22-й годині ми від’їхали до Москви. На мене справили враження білі ночі, про які раніше багато чув. Починаються вони у червні. Було так видно, що можна навіть читати. 

 

Увесь час подорожі до Москви ми з Михайлом, чоловіком моєї сестри Ніни, проговорили, пригадуючи минулі часи. В молодості ми дружили, і я все розпитував його про наших спільних знайомих хлопців та дівчат, дуже хотілося дізнатися, як склалися їхні долі, хто ще є живий. О 7-й ранку прибули до столиці. Погода видалася гарною. Мій брат і чоловік сестри взяли валізи й поїхали додому, на Полтавщину, а я залишився з сином і племінником у Москві. Не знаю чому, але тут почував себе дещо краще, ніж у Ленінграді. Москва здалася мені ближчою й знайомішою. Мабуть тому, що я більше її бачив по телевізору. Хотів побути днів зо два у столиці, та плани мої не здійснилися. Перед відльотом до Києва я вирішив заїхати до канадської амбасади. Взяли таксі. Тільки-но вийшов з авто, як біля мене з’явилися два «янголи» — міліціонери.

— А вы куда идёте? — запитав один із них.

— Хочу побачити амбасадора Канади, — пояснив я.

— Почему вы не хотите остаться жить на родине?

— Такі питання на вулиці не вирішуються, — відповів я.

— Ну, хорошо, идите к вашему послу, — згодився міліціонер.

Нажаль, амбасадор Форд був відсутній — пішов на обід.

Замовивши таксі, ми поїхали в аеропорт. До столиці України прибули близько 16-ї години. Треба було ще деякий час пробути в аеропорту. Сон минув. Багато різних думок снувалося в голові. Наступного дня сіли в автобус і поїхали до Пирятина, що знаходиться на відстані 150 кілометрів від Києва. Звідти до мого села ще понад сорок кілометрів. Як же дістатися туди? На наше щастя, їхало таксі. Я попросив водія, щоб він підвіз нас до Хейлівщини. Таксист пояснив, що у село не завезе: випали великі дощі, а на шосейній дорозі ще не закінчено роботи. Приїхали до села Красного, звідки до мого села ще 7 кілометрів. Стоїмо на автобусній зупинці. На душі якось неспокійно. Поряд моє рідне село, а дістатися до нього не можемо. До нас підійшли два пастушки. Я почав розпитувати їх про школу, а потім дав по кульковій ручці. Вони дуже зраділи й кудись пішли. Невдовзі до нас підбігло ще кілька дітлахів. Дав і їм по ручці. Приїхав з поля трактор, привіз жінок. «Мабуть, пололи буряки», — подумав я. У своїх брудних сірих куфайках, зморені і вкриті пилом, вони виглядали, як справжні колгоспні кріпаки. Племінник попрохав тракториста, щоб той підвіз нас до хутора Олександрівки, і тракторист погодився. Залізли до причепу. Рушили дорогою, долаючи великі баюри, треба було досить міцно триматися, щоб не випасти з кузова. Та, слава Богу, доїхали до Олександрівки. Дали подарунки трактористові й подякували йому за послугу. До мого села ще три кілометри. Але й тут нам пощастило, їхала до Хейлівщини якась підвода. Сіли на воза і поїхали, наче польські пани. Плащ мій через деякий час так заляпало грязюкою, що його важко було впізнати.

 

Усе ближче й ближче до рідного села. Моє серце швидко застукотіло, мало не вискакуючи з грудей. Аж ось побачив, якась жінка, лементуючи, бігла до нашого воза з розпростертими руками. То була Маруся, моя двоюрідна сестра. Зупинилися. Маруся підбігла до мене, з плачем припала до грудей. Ми зупинялися ще кілька разів. Односельці знали, що з Канади приїде Іван Гоїв (так нас по вуличному прозивали). І ось я вже біля батьківської хати, що її залишив 27 років тому. З великим хвилюванням йшов подвір’ям, роздивляючись навколо. Та ж сама хата, той самий колодязь, хлів — все те саме. Зайшов до хати. Там повно людей. 3 усіма привітався, підійшов до батьків. Помаленьку встала мати. Схиливши голову на мої груди, почала голосно плакати:

— Ой, синочку, мій синочку! Як я довго на тебе чекала, та скільки сліз безсонними ночами вилила...

Плакав і я. Та й хто б не плакав! Довгою була розлука. Довгим було й чекання на цю зустріч із рідним краєм. Хата все більше наповнювалася людьми. Прийшла й рідна сестра Ніна. Плакала й раділа, що нарешті побачила мене. Гомоніли дуже довго. 

 

Разом з батьками через 27 років

Наступного дня поїхали з сином у Чорнухи на прописку. Вдивлявся в ті місця, які так давно залишив. Деякі не змінилися, а деякі здавалися дивними й неначе чужими. Ось ми вже і в райцентрі. Зайшли до паспортного столу в райвідділі міліції. Начальник зустрів нас ввічливо:

— Прошу, сідайте. Якою мовою будемо розмовляти?

— Мені краще своєю рідною, — відповів я.

— Ну, добре. Нехай буде так. Розмовлятимемо українською.

В кабінеті сидів ще один чоловік — представ­ник КДБ. Він одразу звернувся до мене:

— Що вас змусило повірити у Бога?

— Якщо ви маєте вільний час, — запропонував я, — то розповім коротенько про свій шлях до Бога. У школі, як ви знаєте, нас вчили тому, що ніякого Бога немає, Його вигадали попи. Я вірив тому, чому нас вчили. Сміявся й критикував тих, хто шанував якогось там єврейського Бога. Своє невірство привіз і до Канади. Але у моєму житті трапилося так, що я раптово захворів і став непрацездатним. Дуже журився через це. Через одного євангеліста Господь зцілив мене. Після цього я став замислюватися, все більше усвідомлюючи, що Бог мусить бути живий. Став поглиблено вивчати Біблію й повірив у Нього всім своїм серцем і душею.

Кадебіст сказав:

— А ми, комуністи, є атеїстами. Ні в що не віримо.

— Немає в світі людини, — відповів я, — яка б не мала ніякої віри. Наприклад, ви сідаєте в літак і летите з Києва до Москви. Ви вірите, що пілот уміє керувати тим літаком і доставить вас у призначений пункт. Сідаєте в авто й вірите, що його колеса не відпадуть, коли будете їхати. Якщо чорний кіт перебіжить дорогу перед вами, ви, напевне, вірите, що вам не повезе...

— Я в забобони не вірю, — відповів далі кадебіст. — Напишіть на папері, які міста хочете відвідати. Ми мусимо знати на випадок якогось нещастя, щоб сповістити вашу родину в Канаді.

Ще поговорили кілька хвилин із начальником паспортного столу, а потім, здавши документи, пішли оглядати довкілля. Перш за все, я відправив телеграму дружині в Канаду з повідомленням, що на Полтавщину доїхали щасливо. 

 

З нетерпінням чекав тієї хвилини, коли зможу піти на хутір, де народився й провів своє дитинство. У Біличевому ми жили до 1939 року. Згадалося, як тоді вийшов закон про переселення людей з хуторів до сіл. Він завдав великої шкоди, остаточно знищивши справжніх господарів. Гірко згадувати, як наша родина з плачем залишала рідні місця. Не хотілося покидати цю красу, надбане не одним поколінням моїх рідних добро, чудову природу. Немало тоді пролили сліз за Біличевим мої батьки, а разом з ними і я.

До хутора зі мною пішли мої племінниці. Туди від Хейлівщини всього три кілометри. Йдучи, пильно вдивлявся в усе, що таке дороге серцю. Але чомусь ніяк не міг впізнати місцевість. Душу огорнув смуток. Там, де колись були ліси, левади, чудові гаї з пташиним співом, тепер не було жодного деревця. Все вирубано й розорано, навіть пеньків не лишилося — повикорчовували на паливо. Дійшов до того місця, де стояла колись наша хата, буяв пишний сад, росли білокорі берези, кремезні дуби. Тепер всієї тієї тихої краси нема. Самі горбки та де-не-де невисокі кущі глоду.

 

На місці батьківської хати

Згадав Німеччину. Ніхто так не дбає про ліси, як німці. Порівняно невелика за площею територія Німеччини на дві третини вкрита лісами. Німці вважають, що коли вони стануть винищувати ліс, то й самі загинуть. Дивлячись навколо, я дійшов висновку, що українці так, нажаль, не думають. Я постояв трохи, подивився навкруги. На серці була велика туга. Став на коліна і почав дякувати Богові за те, що Він почув мою молитву, дозволив прибути на рідну землю, пройти своїми ногами по тих місцях, де я народився, провів дитячі роки та юність. Встав і пішов далі. Пройду кілька кроків, зупинюся, подивлюся навкруги. Ось тут була колись дідова хата, а там — колодязь. Тут росли берези, а поряд буяв розкішний сад. Тепер немає нічого, лише сліди минувшини. Неподалік жили наші сусіди. Тоді не всіх виселили з хутора, дехто залишився. Можливо тому, що вони належали до іншої сільради. Вийшов на галявину і подивився на леваду, де стояла осиротіла хата, без вікон і дверей. А навколо високі тополі зажурено дивилися на мене. Сусіди померли. Дехто з їхніх родичів переїхав до інших сіл. Мало залишилося живих серед моїх друзів, з якими колись ходив до школи. Деякі хлопці не повернулися з війни, лише Бог знає, де вони склали свої голови. Хуторяни сердечно вітали мене, запрошували зайти до їхніх хат хоча б на кілька хвилин. Почало вже вечоріти. Нам час було повертатися до села.

Настала неділя. З різних кінців України наїхало багато рідні. Матері довелося добре попрацювати біля печі, чимало наварити й напекти. То був дуже радісний день. Я мав нагоду зустрітися з усіма рідними, з якими так давно не бачився. Вони дуже хотіли поговорити зі мною. Але тут з’явився голова колгоспу Цимбал і наполегливо почав просити мене, щоб я поїхав з ним у села Ковалі та Пізники. Я не міг відмовити. В КДБ боялися, що я буду проповідувати в рідному селі про Бога при великій кількості народу, а тому й дали наказ місцевому начальству забрати мене якомога швидше з Хейлівщини. Схвильована мати запитала:

— Синку, куди ти їдеш? Ти ж бачиш, уся родина зібралася, щоб поговорити з тобою...

Але я змушений був їхати. Пізніше вже пояснив, чому так довелося зробити. Коли повернувся додому, нікого з гостей уже не було. З гіркотою в серці всі порозходилися по домівках, так і не поспілкувавшись зі мною.

 

Час минав швидко. Місяць мого перебування у Хейлівщині добігав кінця. З’їздив до Лохвиці, Полтави, в інші місця, хоч для того, щоб туди поїхати, треба було мати дозвіл міліції. Та найбільше хотілося побувати на зібраннях віруючих. І перше з них, що я відвідав, відбулося у Лохвиці. Звідти до Хейлівщини всього п’ятнадцять кілометрів. У громаді понад півтори сотні чоловік. Пресвітером — брат М. Власенко. А до нього був брат П. Шевченко, але, як розповіли мені місцеві, його звільнили лише з тієї причини, що він п’ятидесятник. Молитовного дому громада не мала. Збиралися у хаті в глухому місці, де немає ні школи, ні клубу. Навіть таксі не може туди доїхати. Треба добиратися пішки. Запитав у віруючих, чому вони не побудують собі молитовний дім. Довідався, що влада не дозволяє. Я ледве відшукав те зібрання. Люди стояли не тільки в хаті, а й надворі. Всі уміститися в ній не могли. Ледве пройшов до кафедри. Коли пресвітер надав мені слово, я звернувся до присутніх:

— Мир вам, дорогі брати та сестри! 

Вони всі встали, низько вклонились і голосно відповіли:

— З миром, дорогий брате, тебе приймаємо!

Бог тоді нас рясно благословив. Після зібрання мене обступили брати і сестри. Багато задавали запитань. Потім накрили столи. Друге зібрання починалося о 15-й годині. Після цього брат М. Власенко запросив мене до своєї хати. Він мав десятеро дітей. Всі вони були віруючі й грали на різних музичних інструментах. У домі брата Власенка ми влаштували третє зібрання. Прийшли й інші віруючі, співали під музичний акомпанемент, молилися. В дім пастора Власенка прийшов ще один «гість» — агент КДБ, «вовк в овечій шкурі», і почав мене засипати запитаннями на політичні теми: «А що ви думаєте про вашого президента Ніксона?» Кажу йому: «Я живу не в США, а в Канаді, яка є незалежною миролюбною державою, і якщо ви цікавитесь американською політикою, то поїдьте в Америку, поговоріть із президентом і дізнаєтеся, що той думає про Росію. А мене Бог покликав проповідувати не політику, а Євангеліє».

Переночував у пастора. Вранці він провів мене за місто, а далі я пішов сам у напрямку села Безсалів, щоб відвідати тітку Ганну, дружину мого рідного дядька Михайла. Прямуючи містечком, зупинився біля пам’ятника Г. Сковороді, а проходячи через село Харківці, — біля пам’ятника А. Тесленку. Пам’ятаю, ще в школі читав його твори. Тітка Ганна була вдома, дуже зраділа нашій зустрічі, бо ж не бачилися 27 років. Тітка Ганна жила сама — чоловік десь поїхав на заробітки та так і не повернувся, а двох синів забрали в армію й вони обидва померли в молодому віці. Щойно я привітався з тіткою, аж тут з’явився «електрик», щоб перевірити світло в хаті. Безумовно його послали «товаріщі». Через годину я вирушив додому. Йдучи шляхом, побачив, як бульдозером викорчовують лісосмуги, щоб збільшити посівні площі. Я собі подумав, що напевно той, хто видав таке розпорядження — нерозумна людина, бо спочатку наказали ті лісосмуги посадити, а коли дерева виросли, давай викорчовувати. Через те, напевно, Україна, а особливо східна, є бідна на ліси.

 

Наступного тижня я поїхав із сином до Полтави й пробув там три дні. У місті на той час мешкало понад 200 тисяч жителів. Воно досить гарне. В той час, коли ми там були, всюди цвіли липи. Майже всі вулиці та алеї обсаджені у Полтаві цими гарними деревами. Я мав нагоду трохи оглянути місто, а також відвідати історичні пам’ятки. Побував у музеї історії Полтавської битви. «Які наші люди є зрадливі, повно кочубеїв», — подумав після огляду музею.

На життєвих шляхах мені доводилося зустрічатися з поляками, французами, чехами, румунами, росіянами, але зрадливіших людей, ніж українці, не бачив. Чи ви коли чули від поляка чи від росіянина, щоб він казав: «Я — поляк, але не люблю свою мову», «Я — русский, но я ненавижу свой русский язык»? А від українців, повірте, я чув і не один раз: «Я — українець, але не люблю українську мову». І таких перевертнів в Україні й поза її межами серед наших земляків — тисячі.

Дехто думає, що брат Зінчик не любить росіян чи поляків. Зовсім ні! Маю багато друзів серед росіян, яких поважаю, спілкуюся з ними і люблю їх так само, як англійців чи німців. Але зовсім інакше ставлюся до перевертнів, бо добре знаю їх ненадійність і зрадливість. 

У 2000 році я відвідав штати Вашингтон та Орегон. Там є багато наших людей з України та Білорусії, багато віруючих. В одній із церков, перед тим, як я мав служити Словом Божим, передали мені записку такого змісту: «Я слыхал, что на одной конференции вы говорили следующие слова: «Брати, вчіть українську мову, бо це є ангельська мова, і на небесах ми будемо розмовляти українською мовою». Как вы это прокоментируете?»

Цю записку я прочитав перед усіма присутніми і сказав: «Я міг би не читати цієї записки, бо вона є анонімна, міг би її викинути прямо в ящик зі сміттям, але хочу, щоб автор послухав. До нас у церкву часто приїжджають різні пастори і місіонери. Одного разу приїхав гість із Америки, і я його перекладав з англійської на українську. Він сказав, щоб ми вчили англійську мову, бо вона буде в тисячолітньому царстві. А я після нього сказав: «Вчіть і українську мову, бо вона теж буде в тисячолітньому царстві». Всі засміялися. А тепер подумайте тверезим розумом: невже пастор Зінчик, який 50 років є віруючий і 30 років проповідує Слово Боже по радіо, міг сказати, що українська мова буде єдина в Небесному царстві! Це просто нісенітниця! В тисячолітньому царстві будуть усі мови, що існують на землі, а їх є понад 6000. У вічному ж Царстві буде одна мова — небесна. Отже, хто видумав таке, той є справжній брехун і служить на користь сатані».

У Полтаві я відвідав три зібрання й проповідував Слово Боже. У місті на той час була громада віруючих, що нараховувала понад 300 членів. Мали чудовий хор і два диригенти. Але мене здивувало, що така велика церква не має дому молитви. Збираються у звичайній хаті. Богослужіння відбуваються в глухому місці на околиці. Від автобусної зупинки треба йти понад три кілометри пішки. Брати розповідали, що вони багато разів ходили до влади за дозволом на будівництво молитовного будинку, але їм відмовили. Стоячи за кафедрою, я сказав, що, як дасть Бог, у свій наступний приїзд до України будемо проповідувати Слово Боже не в цій хатині, де можна задихнутися від браку свіжого повітря, а на стадіоні.

Пригадую, стояв на головній вулиці Полтави і спос­терігав за людьми. Помітив, що перехожі були засмучені всілякими негараздами. Рідко коли побачиш усміхнене обличчя. Поринувши у свої думки, я почав молитися:       

— Господи! Я знаю, що багато людей в Україні слухають політичні передачі Бі-Бі-Сі, «Голосу Америки», «Вільної Європи». Дозволь мені, Господи, проповідувати Святе Євангеліє по радіо для земляків в Україні. Я хочу розказати їм про спасіння людських душ, про оздоровлення, про хрещення Святим Духом, про жахливі наслідки пияцтва, блудодійства.

Тієї молитви я ніколи не забуду. Пробувши у Полтаві кілька днів, я звідав на собі брутальність і безкультур’я в магазинах, ресторанах і особливо на автобусних зупинках. Одного разу чекав із сином автобуса. Ми прийшли першими, а тоді підійшло ще чоловік із десять. Під’їхав автобус. Він був переповнений, люди ліпилися навіть на східцях. Я побачив, що вже нікуди пхатися й відійшов, але всі ті десять пасажирів зуміли протиснутися до салону, хоча кондуктор кричав:

— Куда вы, черти, лезете!?

Вирішив почекати іншого автобуса, але людей надійшло удвічі більше, і знову сварка, крики, матюки. Ми мусили взяти таксі. Пригадую, в магазині звернувся до молоденької продавщиці:

— Дівчино, дайте, будь ласка, мені ось цю річ. 

Дівчина різко кинула:

— Нате...— А через кілька хвилин незадоволено сказала: —Уже посмотрели? Давайте сюда!

Її мова й поведінка були настільки брутальні, що я поспішив з магазину, щоб вдихнути свіжого повітря.

 

З Полтави ми поїхали на батьківщину моєї дружини, до Кобеляцького району. В селі Деменки зустрілися з чоловіком двоюрідної сестри моєї дружини, лікарем-нейрохірургом. Він мав звання капітана медичної служби. Одного разу я, він та його товариш, теж лікар, пішли ловити рибу. Під час сніданку Володимир Євгенович (так звали лікаря) налив повний кухоль горілки й випив до дна. Я до нього:

— Володимире Євгеновичу, що ж ви робите? Як будете ловити рибу, заснете на вологій землі, застудитесь і дістанете туберкульоз.

Лікар був плечистий чоловік міцної статури. З усмішкою, поплескуючи себе по грудях, хвацько мовив:

— Ці козацькі груди нічого не бояться...

І що ж пізніше трапилося з тим лікарем? Як я дізнався, він так пристрастився до спиртного, що його залишила дружина. Одного разу, п’яний, він таки заснув на землі. Було холодно. І як я передбачав, захворів на туберкульоз. Згодом подався до Якутії, прожив там два роки. Потім повернувся додому. Якось напідпитку сів на мотоцикл і розбився на смерть. Ніколи в історії України не було стільки п’яниць, як тепер. Це велика трагедія нашого народу.

Коли повернувся у своє село, вранці до мене прибіг хлопчик років семи й сказав, щоб я зараз ішов за ним до лісу. Там на мене чекають два брати у Господі. Я швидко попрямував за хлопцем. Побачив церковного диякона і диригента хору.

— Брате, ми думали, що тебе вже арештували,— сказав один із них.

— За що?

— Хіба ти забув, про що говорив? Як приїдеш в Україну вдруге, то у Полтаві будемо проповідувати Слово Боже на стадіоні.

— В цьому немає нічого дивного, — доводив я, — підемо до влади, візьмемо дозвіл і будемо проповідувати.

Перед від’їздом до Канади я в магазині с. Чорнух купив за 130 карбованців радіоприймач «ВЕФ» для своїх батьків. На той час це був один з найкращих приймачів у Союзі. Своїм батькам я тоді сказав:

— Через рік ви зможете слухати мої проповіді Євангелія по цьому радіоприймачі.

Слава Богу, мої слова збулися. 15 жовтня 1970 року вийшла в ефір перша радіопрограма «Дорога до Бога». Батьки, родичі, багато інших людей з того часу почали слухати мої радіопрограми, що транслювалися з потужної радіостанції в Португалії.

 

Моє перебування в рідному селі закінчувалося. Розпочався збір в далеку дорогу. Зустрічатися з рідними завжди радісно, а от коли треба розлучатися — хвилювання та плач. Родину огорнуло смутком. Спробував був прочитати Слово Боже, але не зміг. Кілька разів виходив до іншої кімнати, щоб дати волю сльозам. Потім відкрив таки Біблію й прочитав Відкриття 21:1-7, перед тим звернувшись до матері:

— Дорога моя мамо! Можливо, мої очі вже не побачать вас більше, а ваші — мене. Але для нас є надія, що ми зможемо знову зустрітися й бути разом на небі, коли ви приймете Господа у своє серце.

Ми всі стали на коліна, я помолився з родичами і почав прощатися. На нас чекало вантажне авто, що прислав голова колгоспу. Він, а також усі в селі, ставилися до мене досить прихильно й люб’язно, за що я їм усім сердечно вдячний.

Коли я з’явився у селі, то автобус почав їздити туди тричі на день, а коли від’їхав до Канади, то моя сестра Ніна сказала:

— Поїхав Іван, і автобус за ним поїхав.

 Більше в селі він не з’являвся.

 

Через півгодини ми вже були на аеродромі. Там ще раз попрощалися і відлетіли з Лохвиці до Полтави, де заночували, а на другий день від’їхали до Харкова. Я хотів побути кілька днів у цьому місті, бо там жила моя двоюрідна сестра Ніна Дубинська. Поселилися в готелі. Зустрів там туристів із Канади. Мені приємно було поговорити з ними англійською. Звернувшись до одного молодого чоловіка, запитав про його враження від України. Він сказав, що тут люди багато їдять. Я пояснив співрозмовнику, що в СРСР п’ють багато горілки, а тому, коли людина за один раз випиває склянку спиртного, то вона хапає все, що бачить на тарілці, й ковтає, не пережовуючи, бо горілка дуже пече у шлунку. Молодий турист засміявся.

Я мав адресу сестри й почав розшукувати її. Ніна та її чоловік отримали вищу освіту, працювали у Харкові, але після весілля два роки проживали окремо, бо не було свого житла. Коли я завітав до сестри, то вони вже жили в кімнаті площею в десять квадратних метрів (з кухнею на дві родини). Щойно у Ніни народилася дитина. У Харкові на той час мешкало понад мільйон жителів. Колись це місто було столицею України. Воно досить гарне, особливо його центральна частина. Найкращий пам’ятник Т. Шевченкові (з тих, що мені довелося бачити) стоїть саме у Харкові. Там я відвідав молитовне зібрання. Церква нараховувала на той час понад 3 тисячі членів. Найбільше вразила мене велика кількість віруючих. Я б цьому не повірив, коли б не пересвідчився особисто.

У Харкові брати у Христі баптисти поставились до мене недоброзичливо. Навіть не дозволили передати привітання. Але я з того не журився, бо відвідав у місті своїх рідних, з якими добре провів час, проповідуючи їм Слово Боже, і Господь нас рясно благословив. Перебуваючи три дні у Харкові, помітив, що за нами стежили працівники КДБ. Куди б не йшов із сином, вслід за нами крокував кадебіст. Попрощавшись із сестрою та її чоловіком, ми виїхали потягом до Запоріжжя.

 

Прибули до Запоріжжя увечері. На вокзалі нас зустріла Соня — працівник туристичного бюро. Вона говорила приємною українською мовою. Поселилися в готелі «Дніпро». Ще перед від’їздом з Канади брат Москаленко попросив мене, щоб я обов’язково відвідав його сестру в Запоріжжі, що я й зробив, завітавши до неї. Вона багато розпитувала про свого брата. Наступного дня був у зібранні на правому березі Дніпра. Бог рясно нас благословив. Запоріжжя мені дуже сподобалося, його зелені шати, а особливо величний Дніпро та острів Хортиця, де колись була Запорізька Січ. Все навкруги зачаровувало природною красою, проймало спогадами про минулі козацькі часи. Побував під дубом, де Богдан Хмельницький говорив свою промову до козаків перед великою битвою з поляками. На другий день, по приїзду до Запоріжжя, до мене підійшов чоловік. Він відрекомендувався директором якоїсь організації по зарубіжних зв’язках. Назвав своє прізвище й відразу запитав:

— А що ви думаєте про президента Ніксона?

— Політика мене не цікавить, — відповів я. — Ось, наприклад, ви в Божих очах — великий грішник. Вам потрібно покаятись і прийняти Господа у своє серце.

Ми довго говорили, а потім я запитав:

— Запоріжжя — центр України, козацтва, але тут зовсім не чути української мови, всі розмовляють російською. Чому так?

Мій співрозмовник відповів:

— Коли ви заговорите з людьми українською мовою, то й вони відразу переходять з російської на українську.

— Я вже два дні у Запоріжжі, а ще жоден так не зробив. Моя родичка у Полтаві написала екзаменаційну роботу українською мовою й одержала незадовільну оцінку. Та коли переписала її слово в слово російською, то отримала «відмінно».

Співрозмовник аж скипів:

— Це неправда! Це наклеп!

Я зрозумів, що зачепив його за живе, й замовк. Відтоді працівники КДБ почали ще пильніше стежити за мною. Куди б не йшов, то два-три чоловіки супроводжували мене всюди. Стежили і з автомобіля.

 

Після Запоріжжя прибули до Ялти. Я багато читав і чув про це гарне місто, але ось трапилася нагода відвідати його. Клімат там дуже сприятливий і подібний до каліфорнійського. Надзвичайно мальовничі гори, субтропічна рослинність, неповторні краєвиди приваблюють до Ялти багатьох відпочиваючих. У Ялті — велика кількість санаторіїв, будинків відпочинку й пансіонатів. Ми поселилися в готелі «Таврида». Там колись жили відомі російські письменники Чехов, Некрасов та інші. Саме в Ялті Некрасов написав відому поему «Кому на Руси жить хорошо».

Ніде в світі я не бачив на пляжах так багато людей, як у Ялті. Напевно, вони з’їхалися туди з усього Радянського Союзу, щоб відпочити. Я відвідав історичний Лівадійський палац, де 4 лютого 1945 ро­ку відбулася Ялтинська конференція. На ній Рузвельт, Черчілль і Сталін вирішували долю Німеччини і країн Східної та Центральної Європи. З сином навіть посиділи на тій лавці, де сиділа «ялтинська трійка».

У місті була громада віруючих, що налічувала понад 150 членів. Брат Петров на той час був головним пресвітером по Кримській області. Він знав, що я приїду до Ялти, і вже чекав на мене. До Ялти прибули в суботу, наступного дня я відвідав богослужіння й двічі проповідував. Бог рясно нас благословив. Я з сином зупинився у брата Петрова. Він та його дружина зустріли нас тепло й гостинно. В їхньому привітному домі ми почували себе досить затишно. Не обійшлося під час нашого перебування в цьому місті й без хвилювань. Коли ми відпочивали на пляжі, син спитав дозволу покупатися. Я не заперечував, але попросив, щоб він далеко не запливав. Минув деякий час, а син не повертався. Я був дуже стурбований. Довелося звернутися до адміністрації пляжу, щоб через гучномовець покликали Петра. Слава Богу, невдовзі хлопець повернувся. Моє серце заспокоїлось.

Пригадую одну розмову, яка відбулася в Ялті. Якось зайшов із сином до ресторану, щоб пообідати. Щойно знайшли вільний стіл, як до нас підсів незнайомий чоловік. Він не запитав дозволу, не вибачився, хоча міг сісти й до іншого столу. У ресторані людей було небагато. Удавав із себе бідного, і я замовив для нього смачний обід. Цей «бідняк» відразу почав критикувати життя у Радянському Союзі і скаржився, що тут погано живеться. Йому дуже хотілося подібне почути й від мене, але я сказав інше:       

— Дякую товаришам Косигіну й Брежнєву за те, що вони дали дозвіл на мій приїзд на Батьківщину.

Та співрозмовник знову навертав мене на ту ж тему, бажаючи почути якесь невдоволення. Далі я сказав:

— Коли я навчався у школі, це було у 1938-1941 роках, то йшов на уроки голодний. Не мав у що взутися. А тепер подивіться, у вашій країні є все і немає підстав для невдоволення.

Цьому чоловікові не сподобалося, що я не критикую радянської влади. Тоді я почав йому говорити про спасіння душі. Це його не зацікавило. Поруч була зала, звідки долинала танцювальна музика. Я порадив:

— Бачите, як веселяться люди. Підіть і ви, посовайте ногами по підлозі з якоюсь дамою. Можливо знайдете в цьому щастя.

До цього мій співрозмовник поставився байдуже. Бачачи, що з мене нічого потрібного йому не витягти, він попросив, щоб я надіслав йому англійський словник Вебстера. Я пообіцяв, що як тільки дасть Бог, щасливо повернуся до Канади, виконаю його прохання. Не хотілося залишати чарівну Ялту, але мусили їхати далі. На таксі прибули до Сімферополя, а звідти полетіли до Одеси.

 

До Одеси я дістався 20 липня. Це був історичний день, коли американський астронавт Нейл Армстронг першим у світі торкнувся ногами Місяця. Я купив у кіоску газету (не пригадую її назви) і став шукати статтю про цю подію. Всю першу шпальту займала якась промова Брежнєва, нічого не було про цю історичну подію ні на другій, ні на третій сторінках, лише на останній — двома рядками дрібного шрифту повідомлялося про те, що американський астронавт ступив на Місяць. Безумовно, це була для Радянського Союзу новина не з приємних — американці їх випередили.

Одеса — портове місто, де мешкало на той час понад 700 тисяч чоловік. Там багато парків, скверів, декоративних насаджень. На вулицях досить чисто. Одеса славиться також своїм оперним театром, який вважається найкрасивішим у світі, а також модерною морською пристанню. В Одесі теж було зібрання віруючих. Церква нараховувала більше тисячі членів. Дуже шкодував, що не зміг відвідати богослужіння. Цьому була причина. Коли я з сином прямував однією з вулиць, то Петро звернув увагу на якихось двох чоловіків, котрі весь час ішли за нами. Та я й сам переконався у цьому. Мене охопив страх: чув від багатьох людей про одеських злодіїв і про те, як вони вміють оббирати людей. Не знаю, чи то насправді були злодії чи кадебісти, але вони зіпсували нам настрій і ми повернулися назад, до готелю.

Я хотів відправити телеграму до Львова, старшому пресвітеру Львівської області брату Горошку. Зайшов до поштового відділення. Тільки-но мав передати бланк із текстом телеграфістці, як переді мною пропхалася молода нахаба, якась дівчина, й сказала у віконце:

— На ось мою телеграму. Я написала її по-хохляцькому.

Пильно подивилася на мене, сподіваючись, напевно, на мою вибухову реакцію, але я відреагував зовні спокійно. Лише подумав: «Ах ти ж необтесана кочубейко, не знаєш, хто ти є і з якого роду».

Перед від’їздом з Одеси до Києва до мене підійшла жінка — гід туристичної групи.

— Іване Дем’яновичу, — звернулася, — я бачу, що ви якийсь зажурений.

— Ну, якщо ви це помітили, то я вам скажу. По-перше, бачу як багато охоронців стежать за кожним моїм кроком. По-друге, мене засмучує грубість у стосунках між людьми, яку тут помітив.

Гід здивовано відповіла:

— Я не бачу ніякої брутальності.

— Ви побачите її сьогодні, коли будемо сідати до літака. 

Настав час їхати в аеропорт. Коли прибули туди, то зустріли близько тридцяти осіб, що стояли, очікуючи на посадку. Гід повела мене й Петра наперед. Я попросив її не робити цього, бо ми ж такі самі люди, як і ті, що стояли перед нами. Вона заперечила:

— Ні, ви — наші гості й мусите зайти першими. 

Підійшла до стюардеси, сказала їй, що ось гості з Канади, нехай вони зайдуть першими. Людям, мабуть, це не сподобалося й вони натиснули на нас. Стюардеса ледве не впала, штовхнувши нашого гіда. Я на це сказав:

— Ну що, тепер побачили? Про що я вам говорив? 

Гід мовчала.

 

Через деякий час ми прилетіли до Києва, столиці України, де на той час мешкало понад 2 млн. осіб. У місті багато історичних пам’яток, храмів, монастирів. Під час Другої світової війни Київ було дуже зруйновано. Хрещатик — одна з найкрасивіших вулиць української столиці. Все місто потопало у зелені. Я вочевидь переконався, що наша столиця одна з найчарівніших у світі. Мені довелося побувати в багатьох містах Європи, Америки, Канади, але Київ сподобався найбільше. У ньому я почував себе досить вільно, відпочивав тілом і душею. Думки, що гнітили під час перебування в селах і містах інших областей, зникли. Коли ми прилетіли до Києва, нас поселили на шостому поверсі готелю «Москва». З вікна кімнати ми могли бачити Хрещатик і все мальовниче довкілля. Не встигли розпакувати валізи, як задзвонив телефон. Я підняв трубку. Якась жінка, представившись вчителькою хімії з Москви, говорила російською мовою, запитала, чи маю я шахи. Я їх мав — подарували знайомі в Запоріжжі.

— А не могли бы вы одолжить мне шахматы? — попросив голос у трубці.

— Будь ласка, заходьте, я вам їх позичу,— погодився я.

За десять хвилин «вчителька» була вже у нашому номері. Щойно стала на поріг, відразу запитала:

— Почему вы говорите на украинском языке?

— А тому, що ми — українська родина, і я хочу, щоб мої діти знали свою рідну мову, — пояснив я.— У нашій церкві у Канаді є українці, росіяни, поляки, білоруси, і кожен розмовляє рідною мовою.

Наша гостя все це вислухала й нічого більше не питала. Подякувала і, забувши про шахи, вийшла геть.

На той час у Києві було три євангельсько-баптистські церкви. Найбільша з них — на вулиці Ямській, нараховувала понад 1000 членів. У цьому гарному молитов­ному домі я мав нагоду проповідувати кілька разів. Він був завжди переповнений. Майже половина віруючих стояла надворі. Під час одного такого служіння відбулося водне хрещення: 23 душі вступили в Завіт з Господом. Перед моїм від’їздом відбулося зібрання молоді. На ньому я служив словом. Група молодих людей приїхала з Чернігова. Вони гарно співали, декламували духовні вірші й проповідували. Господь так влаштував, що під час нашого перебування у Києві весь час стояла чудова погода. В один із таких сонячних днів, коли ми фотогра­фувалися біля пам’ятника Хмельницькому, до мене підійшла вродлива дівчина Валя Сєдіна, родом із Полтави. Коли я відвідував Полтаву, ця дівчина казала:      

— Ми з мамою так набідувалися! Наше життя було дуже тяжким. Мама вийшла заміж за росіянина, а він був великий грубіян, говорив страшні матюки. Покинув нас і оженився на іншій жінці.

Я казав їй:

— Не всі росіяни — погані люди. Між ними багато добрих людей. Тепер ви з мамою стали віруючими. Моліться, і Бог вам допоможе.

Як з’ясувалося згодом, та дівчина була агентом КДБ, її направили до мене з певним завданням.

— Іване Дем’яновичу, — звернулася до мене, — допоможіть мені виїхати за кордон. Не хочу жити в Радянському Союзі.

Я порадив:

— Ти, Валю, цю свою потребу принеси до Божого лиця, і якщо в тому є Його воля, то Він тобі допоможе.

Дівчина запитувала мене про цю справу, мабуть, разів чотири. Я повторював:

— Ти молися. Бог вислухає твої молитви. Поклади всю свою надію на Господа. 

Я здогадувався, що вона має при собі магнітофон і хоче мене спровокувати, щоб спіймати на чомусь недозволеному. Але Господь був зі мною й давав мені мудрість, як відповідати. Я дякую Йому за це. Пригадую, одного разу зайшов до нашого номеру директор організації зарубіжних зв’язків з журналом «Посланець Правди», редактором якого був мій знайомий Олександр Гарбузюк, і показав мені його статтю, в якій писалося: «Московські червоні окупанти захопили Україну і мільйони людей виморили голодом, сотні тисяч заслали до сибірських концтаборів. Поступово закривають українські школи, все більше й більше поселяють в Україні росіян. Українцям важко отримати робочі місця в місті, а коли приїжджають росіяни, то відразу отримують і працю, і квартиру. У російських школах вчителям платять на 15 відсотків більше, ніж учителям, що працюють в українських школах».

Гість запитав мене:

— Що ви скажете про цю статтю? 

Я відповів:

— Я не писав її. Раджу вам звернутися до автора й запитати в нього про те, що вас цікавить. Якщо ви вважаєте, що він написав неправду, то повідомте йому про це. Гарбузюк належить до братів-баптистів, а я — до п’ятидесятників.

Звичайно, в душі своїй я був згідний зі статтею Гарбузюка. Все написане ним — правда. Під час перебування у Києві я мав нагоду відвідати Канів, могилу Тараса Шевченка. Брат І. Калюжний придбав для мене й мого сина квитки на пароплав «Ракета». Ним ми прибули до мальовничого Канева. Це місто знаходиться на відстані 80 кілометрів від столиці. Пливли туди понад дві години. Відвідали й музей Кобзаря, що знаходиться неподалік його могили. У той день до мене, в Київ, приїжджали родичі, і коли я повернувся з Канева, то дізнався, що вся моя родина вже поїхала додому, не дочекавшись мене. Я гадав, що поїздка до Канева займе небагато часу, а пробув там майже цілий день. У столиці жили тиждень. Дні минали швидко. Відвідав і канцелярію брата Н. Андреєва, що був головним пресвітером по республіці. Настав час від’їжджати. З Києва потягом ми прибули до Вінниці.

 

У цьому місті я не мав ні знайомих, ні рідних. Брат С. Черничук дав мені адресу брата В. Василенка, головного пресвітера по Вінницькій області. Розшукати зібрання не складало проблем. У п’ятницю я поїхав із сином до церкви. Була рання година, та віруючі вже почали сходитись. За півгодини церква наповнилась. Там я познайомився з Василенком та іншими братами. Ніколи не сподівався, що так гарно проведу час. Чотири рази проповідував Слово Боже. Навіть мої родичі приїхали здалеку, щоб взяти участь у богослужінні. Вінницька церква нараховувала понад 400 членів. Багато молоді, чудовий хор, що складався переважно з молоді. Та найбільше мене здивувало те, що диригенти хору — сестри. Мали вінничани також і струнний оркестр. У вінницької громади — гарний молитовний будинок. Він один із найкращих, що їх мені довелося побачити в Україні, крім Харкова. Перебуваючи у Вінниці, ми ночували у домі пастора Василенка. Якось повернулися з церкви, повечеряли, а потім вийшли з ним на веранду й довго розмовляли. Брат Василенко тоді сказав:

— Мені так хочеться відвідати Канаду й Америку. В США живе мій рідний дядько.

 Його дружина додала:

— А мій дядько живе в Канаді. 

Я відповів:

— Через рік ви будете за океаном. На моєму подвір’ї ми їстимемо кавун.

Незабаром я забув про сказане, та коли вже був у Канаді, одного дня в домі задзвонив телефон. Я взяв трубку. То говорив брат Василенко. Запитав його:

— Звідки ви дзвоните? 

А він відповів:

— Я з дружиною в аеропорту Торонто. 

Через дві години я вже зустрічав брата на літовищі. Коли ми прибули до Лондону, я зайшов до крамниці, купив кавуна, фруктів. Був спекотний день, ми сіли за стіл, що стояв у дворі під сливою. Розрізали кавуна і почали ласувати ним. Пастор Василенко тоді сказав:

— Брате Іване, а чи пам’ятаєте, коли ви були у Вінниці, то говорили, що через рік ми з дружиною будемо у вас і їстимемо кавун на вашому подвір’ї? Сьогодні якраз рік, як ви сказали це. Ваші пророчі слова збулися.

 

На зібранні з віруючими Вінниці

Пригадалося й таке. Якось у Вінниці ми з братом Василенком проходили міським парком. Він зупинився й сказав:

— Ось на цьому місці під вашими ногами лежать тіла сотень українських селян. Після вироку «трійок» ДПУ їх приганяли сюди й змушували копати собі могили. Потім нещасних розстрілювали. Трупи засипали землею наступні групи смертників.

Я відповів:

— Можливо і мій дід десь тут лежить... 

Коли німецькі війська вступили до Вінниці, то люди звернулися до окупаційної влади з проханням відкрити ті страшні могили. Створено було судово-медичну комісію, що дослідила 66 “братських могил”. Найбільше поховань знайшли у фруктовому саду, що належав управлінню НКВС, на кладовищі біля лікарні ім. Пирогова та в міському парку. У кожній могилі — від 18 до 280 трупів. Усі вони були із зв’язаними за спиною руками, мали вогнепальні рани, здебільшого в потилицю, поламані щелепи, провалені тупим предметом голови. Три жіночі трупи, витягнені в присутності комісії, були повністю роздягнені. Жах охопив мешканців Вінниці. Звідусіль, навіть з найглухіших сіл області, до цих місць сходилися родичі арештованих у 1937-1938 роках робітників, селян, службовців. Комісія записала численні свідчення родичів загиблих, склавши 450 протоколів про упізнання. Як стало відомо пізніше, за час з осені 1937 і до літа 1938 року через вінницьку міську в’язницю пройшло понад 30 тис. в’язнів. Про їхню долю найкраще розповіла нащадкам сама українська земля.

Настав час від’їжджати. Віруючі знали, коли мені відбувати до Тернополя, прийшли провести нас із квітами в руках. Прощалися дуже тепло.

 

О 9-й ранку виїхали до Тернополя. Будучи в дорозі, я уявляв собі, що це місто, зруйноване під час війни, й досі в руїнах. Але помилився. Тернопіль — досить ошатний. Його прикрашає велике озеро в центрі. На вокзалі нас зустріли брат Яцишин і пресвітер Теслюк. Мав нагоду один раз побувати в зібранні. Познайомився з братом Д. Вознюком, що на той час був головним пресвітером по Тернопільській області. Я звернув увагу на рівень культури в місті. Скрізь до нас ставилися ввічливо: в готелі, у ресторані, на вулицях. У порівнянні з населенням Східної України, галичани більш культурні. У Тернополі за нами також ходили по п’ятах «охоронці».

Далі я поїхав до Львова, останнього міста мого пере­бування в Україні. Нас поселили в готелі біля майдану Адама Міцкевича. Зустрічали мене старший пресвітер по Львівській області брат Горошко і брат Кіт. У Львові я також мав можливість проповідувати Слово Боже. У біднуватому приміщенні, що слугувало молитовним будинком, мали свої зібрання три конфесії: п’ятидесятники, суботники і баптисти — у визначені для кожної дні й години.      

Перед моїм від’їздом старші брати вирішили зібратися для бесіди десь у хаті. Усіх було вісімнадцятеро. З’їхалися з різних районів Львівщини, а також із Рівненщини. Це були наші таємні збори, ми не хотіли, щоб про них дізналися агенти КДБ. Усі брати дуже просили мене, щоб я після повернення до Канади постарався видати п’ятидесятницький журнал і проповідував по радіо повне Євангеліє. На той час брати-баптисти мали свої журнали й радіопередачі, а в п’ятидесятників не було нічого. Я сказав братам, щоб вони щиросердо молилися за цю проблему, а коли Господь дозволить мені щасливо повернутися додому, то я докладу усіх зусиль, аби виконати їхнє важливе прохання. Наступного дня від’їхав до Польщі до міста Перемишля. Там мене зустрів брат Федишин, і ми поїхали до села Брилінці, що за 15 кілометрів від Перемишля, де діяла невеличка українська п’ятидесятницька церква. Там я познайомився з братом Яном Захарецьким.

Якось побачив одну нещасну вдову з маленькою дитиною, яка жила у хліві з коровою. Звали її Анна Бабічко. Я пообіцяв, що коли, дасть Бог, повернуся до Канади, буду допомагати цій жінці. З того часу щомісяця упродовж десяти років надсилав Анні гроші. Згодом вона отримала квартиру в підвалі одного будинку, а ще через деякий час переїхала в краще помешкання. Ця квартира стала нашим центром для переправлення в Україну та Росію Біблій. Так чудово улаштував усе Господь.

Пробувши чотири дні у Польщі, ми з сином від’їхали потягом з міста Вроцлава (колишній Бреслау) до Мюнхена (Німеччина). За двадцять кілометрів від цього міста знаходився табір Бурквейде. Там жило багато наших людей, які після війни не захотіли повернутися в СРСР. У Мюнхені на мене чекав брат Москаленко. Через два дні син Петро відлетів із Франкфурта до Канади, а я залишився в Німеччині, щоб з братом Москаленком поїхати до Бельгії, Голландії, Англії та Франції. Найважливішим для мене було отримати місце на радіостанції, щоб проповідувати повне Євангеліє.

 

 

 

Спочатку я поїхав до Мюнхена на радіостанцію «Голос Америки». Зустрівся з директором українських політичних програм і розповів про свої проблеми. Мені сказали, що є можливість вийти в радіоефір. Та коли я приїхав наступного дня, щоб підписати контракт, то на мене чекала несподіванка: директор повідомив, що місцевий католицький священик, довідавшись про те, що я протестант, заборонив випускати радіопрограму. Як мовиться: сам не гам і іншому не дам. Не гаючи часу, з братом Москаленком я поїхав до Бельгії. Пробувши там кілька днів, відвідали церкву й відпливли кораблем до Англії. Брат Москаленко поїхав в один бік, а я — до англійців-п’ятидесятників, щоб налагодити з ними зв’язки й довідатися, чи можна на якійсь радіостанції отримати час для проповіді повного Євангелія українською мовою. Я дізнався, що напередодні брати-п’ятидесятники мали свою конференцію у місті Плімонс, що за 200 кілометрів від Лондона. Розташоване воно на березі Атлантичного океану. У Плімонсі вдалося знайти головного пресвітера конференції. Коли представився й розповів про мету приїзду, він повідомив, що місцеві п’ятидесятники вже тривалий час намагаються отримати місце на радіостанції, але брати-баптисти наговорюють усіляких небилиць на п’ятидесятників директору, тому питання з виходом в радіоефір ніяк не вирішиться. Далі головний пресвітер конференції сказав, що вони моляться й вірять у те, що одного дня Бог відкриє їм двері. То був Бернард Портер. Ми обмінялися адресами. Попрощалися, і я поїхав назад до Лондону. Разом із братом Москаленком вирішили краще познайомитися з цим гарним стародавнім містом, його палацами, замками, соборами. В Англії діяло кілька церков п’ятидесятників. Ми всі їх відвідали, маючи там благословенний час.

Пробувши в Англії два тижні, повернулися до Бельгії. Прибули якраз на похорони двох молодих хлопців з України, які, їдучи на своєму авто з великою швидкістю, перекинулися й загинули. Потім побували в Голландії, Франції. Відвідали церкви. Згодом вирушили до Німеччини. Звідти відлетіли до Америки.

 

Додому я повернувся 5 жовтня. Переконавшись, що за п’ять місяців моєї відсутності вдома все гаразд, вирушив у подорож по Канаді. Хотів, щоб по наших церквах діти Божі молилися, аби Господь відчинив двері в Україну для проповіді повного Євангелія в радіоефірі. Щоб ознаки супроводжували віруючих так, як написано у Слові Божім: «Ідіть по всьому світу і проповідуйте Євангеліє всьому творінню. Хто увірує й охреститься, той буде спасенний; хто ж не увірує, той осуджений буде. І такі ознаки будуть супроводжувати тих, що увірують: в ім’я Моє будуть виганяти демонів, будуть говорити новими мовами, будуть брати руками змій; і коли вип’ють щось смертоносне, воно не пошкодить їм; будуть класти руки на хворих, і ті будуть зцілен» (Марка 16: 15-18). Для здійснення проекту радіопрограми потрібні були гроші. Я вірив: якщо Господь відкриє для мене двері проповідувати по радіо, то кожний віруючий захоче пожертвувати хоча б одного долара щомісяця на нашу програму. Я подорожував по Канаді й Америці, відвідуючи п’ятидесятницькі церкви. Через 5 місяців повернувся додому.

Десь через тиждень отримав листа з Англії від пресвітера Бернарда Портера. Він повідомив, що є можливість мати радіопрограму українською мовою через RАDІО ІBRА потужністю 250 тисяч ват. У листі було також написано, щоб я негайно надіслав свою пробну професійну програму. Завдання нелегке: в той час я не мав навіть простенького магнітофону. Та все ж дуже зрадів цьому листу. Слава Господу, що Він почув молитви дітей Божих! Став думати, як зробити професійну програму. І тут пригадав: моя кума Марія Зима якось розповідала, що один знайомий німець записував голос її родича, що їхав до України, на плівку. Негайно зателефонував до своєї куми, і вона дала мені адресу того німця. Він працював головним інженером на радіостанції у канадському місті Лондоні. Звали його Генріх Шек. Я зателефонував йому й розказав про свої проблеми. Він призначив час зустрічі й повідомив, що все це обійдеться мені в 10 доларів. Я написав проповідь. Із дружиною підібрав деякі пісні, що були записані на платівці. Генріх Шек зробив для мене 15-хвилинну програму, і я переслав її до Англії. Програму підготували якісно. Я одержав дозвіл на проповідь Євангелія по радіо з потужної радіостанції, яку побудувала німецька фірма «Deutsche Welle» («Німецька хвиля»).

 

15 жовтня 1970 року моя перша програма «Дорога до Бога» вийшла в радіоефірі на Україну зі станції ІBRА. Це була велика радість для мене й для всіх братів та сестер у Господі. Бог вислухав мої молитви й допоміг здійснити заповітну мрію: зі Словом Божим дійти до сердець мільйонів людей на Батьківщині. Минуло небагато часу, як радіослухачі почали писати листи. Особливо велика кількість листів надходила з Польщі. Колишні польські землі, захоплені Німеччиною, після війни повернули. На цих землях внаслідок операції «Вісла», що її провели польські комуністи за прикладом СРСР, де сталінський режим переселяв за тисячі кілометрів цілі народи, опинилося багато віруючих українців. Наша пошта з листами-відгуками про радіопередачу йшла до Стокгольму. Пізніше стали приймати листи у Лондоні (Канада). Моя програма набувала все більшої популярності. Листів стало надходити навіть більше, ніж на передачу брата Ярла Пейсті та інших баптистських проповідників. Тоді й почали виникати всілякі перешкоди. Довелося знову відвідати Англію, потім — Португалію, щоб уладнати цю справу. Слава Богу! Господь і тут мені допоміг. Перешкод більше не виникало. Цілий рік я проповідував лише про спасіння душі, але коли довідався, що в ефірному часі мають місце наші брати, шведські п’ятидесятники, зрадів цьому і почав проповідувати про хрещення Святим Духом.

 

 

Наче бомба вибухнула серед баптистів. Вони оголосили у своїх церквах, щоб кожний віруючий написав до головної канцелярії листа, в якому б говорилося: «Іван Зінчик проповідував про те, що хто не говорить чужою мовою, той не буде спасенним». Іншими словами, писали неправду. До Стокгольму надійшло чимало критичних листів на мене від баптистів. Директор радіостанції Л. Янсон зателефонував мені й запитав, що я там наробив, — так багато незадоволених. Я побачив, що справа досить серйозна. Взяв свої дві проповіді про хрещення Святим Духом і вирушив до Стокгольму. Коли зустрівся з Янсоном, докладно розповів йому про свою подорож в Україну, про те, як страждали й продовжують страждати брати-п’ятидесятники від КДБ та безбожної влади і від деяких фанатиків-баптистів. Це я бачив на власні очі. В СРСР п’ятидесятників дуже переслідував КДБ й, особливо, у Східній Україні. Далі розповів, що неподалік від мого села є містечко Лохвиця. Там був пастором брат Шевченко, але його усунули й поставили баптиста брата Власенка. Я також повідомив Янсону, що проповідую здорову науку про хрещення Святим Духом так само, як і засновник п’ятидесятницького руху в Швеції Петер Луїс. Директор мене уважно вислухав і, побачивши, скільки надходить листів на мою передачу, того ж самого дня дав мені другу програму. А пізніше я отримав дозвіл на щоденні передачі. Це мені було не під силу. Я погодився лише на три радіопередачі на тиждень: «Дорога до Бога», «Жива Надія» і «Щасливі люди». Ці програми передавалися з Португалії й острова Мальти протягом 22 років.

 

І. Зінчик з головним інженером IBRA RADIO паном Джогансоном, м. Лісабон.

Зазначу, що я не критикую всіх братів-баптистів. Але серед них є такі, що вороже ставляться до нас, п’ятидесятників. З багатьма баптистами я мав добрі стосунки і поважав їх. Наприклад, з братом С. Бичковським, відомим духовним композитором, з братом Подворняком вчився три роки у баптистському біблійному коледжі. Коли я відвідав Харків, на той час пастором баптистської церкви там був Данило Шаповалов. Він навіть не дозволив мені передати привіти в церкві. Брати в Україні розповідали мені, що Шаповалов казав: усіх п’ятидесятників треба вислати до Сибіру. Пригадую баптистського проповідника Біллі Грема, якого шанує весь християнський світ. Це було у штаті Техас, у місті Далласі десь близько тридцяти років тому. Біллі Грем збирався проводити у Далласі євангелізаційне зібрання. Скрізь було розклеєно афіші, по радіо й телебаченню повідомлялося про день і годину того зібрання, де буде проповідувати відомий проповідник Біллі Грем. Але коли він дізнався, що брати-баптисти не запросили п’ятидесятників, то зателефонував до їхнього офісу й повідомив, що не прийде на євангелізацію. Баптисти занепокоїлись, мовляв, на рекламу витрачено чималі гроші. На це Біллі Грем відповів: «Я прийду на ваше зібрання лише тоді, коли ви запросите п’ятидесятників”. Брати-баптисти змушені були поступитися. Перед початком богослужіння проповідник виголосив: «А тепер я вам скажу, чому хотів, щоб і брати-п’ятидесятники були присутні серед нас. По-перше, ніхто так не проповідує Слово Боже невіруючим, як п’ятидесятники; по-друге, ніхто так ревно не молиться, як п’ятидесятники; і, по-третє, ніхто так не жертвує на місіонерську працю, як п’ятидесятники. Ось із цих причин я й хотів, щоб вони були присутні на цій євангелізації».

 

Досить гнітюче враження справило на мене відвідання України в 1969 році. Найбільше засмутило важке становище віруючих. Войовничий атеїзм, започаткований комуністичною владою ще у 20-і роки, розгортався з новим розмахом. Піддавалося репресіям священство, повсюди зачинялися храми. Наприклад, якщо до революції на Полтавщині їх налічувалося понад 1200, то наприкінці 60-х років лишилося тільки 100. Рідко в якому місті, селі можна було побачити культову споруду. Натомість офіційна пропаганда сурмила на весь світ про те, що в СРСР живуть згідно з законами, підтримують свободу совісті й віросповідань. Насправді ж наступ режиму на ті дуже незначні прояви свобод, що їх дозволив режим після смерті Сталіна, посилювався. Чимало питань, пов’язаних із діяльністю релігійних організацій, на себе перейняв КДБ. Нелегко жилося й баптистам та п’ятидесятникам. Їм забороняли купувати або будувати молитовні споруди. Тих, які вирішили поєднати своє життя з Господом, переслідували, висміювали в газетах тощо.

Відхід України від Бога, від християнського виховання завдав непоправної шкоди моральному стану суспільства. Комуністична ідеологія намагалася замінити Святе Письмо працями Маркса, Енгельса, Леніна, позбавляючи людей будь-якої можливості вільного вибору, і вони жили в постійному страху за свою долю через релігійні переконання. Не знаючи, яким шляхом іти до спасіння, живучи в духовному вакуумі, значна частина громадян морально деградувала, стала користуватися подвійною мораллю. Великої шкоди завда­вало пияцтво, що набуло в СРСР нечуваної сили. Розпадалися сім’ї, зросла зло­чинність серед молоді. Народ перестав боятися Господнього гніву, бо офіційна пропаганда десятиліттями на всі заставки втлумачувала, що Бога немає, що Його, мовляв, вигадали попи, ксьондзи, пастори.

Коли я був в Україні, то помітив, як щирі люди прагнуть почути Слово Боже і прийняти в серце Господа, щоб спасти свою душу. Найголовнішою мрією мого життя була мрія про те, щоб Господь допоміг Україні стати вільною й незалежною. Адже я — українець. Люблю й шаную рідну мову, культуру. Я добре знав, яких бід принесла моїй Батьківщині колишня більшовицька влада і особливо переслідування віруючих, коли войовничий атеїзм був одним із головних чинників тодішньої ідеології. Люди молилися Богові під вічним страхом, щоб про це ніхто не довідався. В якій іншій країні таке можливо? Разом із дружиною ми не раз ставали на коліна і з рясними сльозами просили нашого Господа, щоб Він допоміг здобути багатостраждальній Україні волю. І Господь почув наші щирі молитви.

 

І. Зінчик з дружиною Настею в радіостудії

 

У 1991 році відбулася велика й довгоочікувана подія. 1 грудня на всенародному референдумі український народ проголосував за незалежність Вітчизни. Цю радісну звістку ми сприйняли у Канаді з великим піднесенням. Дуже дякували Господові за спасіння України від поневолення. Та 2 грудня у нашій родині сталося горе — померла моя вірна дружина й помічниця Анастасія. Вірю, що, дивлячись із небес, її душа також раділа дарованій Богом свободі нашому народові. З Настею Іванівною Кіптілою я познайомився в 1947 році в таборі Менхенгоф у Німеччині. Ми вели український драматичний гурток і ставили різні п’єси. 23 квітня 1949 року я прибув до берегів Канади. Моя дівчина Настя прибула туди ж зі своїми батьками 5 жовтня. 5 лютого 1950 року ми побралися. Господь подарував нам двох дітей. Старший син Петро народився 2 серпня 1957 року, дочка Ненсі — 26 травня 1960 року. Обоє моїх дітей досить гарно володіють українською мовою. Я мріяв, що син буде допомагати мені проповідувати Євангеліє по радіо, але, нажаль, він пішов вчитися до коледжу, зайнявся кримінологією і нині працює в поліції. Ненсі здобула університетську освіту і довгий час працювала у фінансовій сфері заступником президента великої американської компанії. Петро одружився і має доньку Ніколь. 

Моя дружина Настя і я — ми разом покаялись, разом приймали хрещення і 22 роки разом працювали на радіо, проповідуючи Євангеліє спасіння нашому народові. 27 років вона допомагала мені у моєму пасторському служінні. Але раптово захворіла і померла 2 грудня 1991 року у віці 60 років. То були важкі дні, але Господь не полишав мене, допомагаючи й підкріплюючи. Мама Насті Анна Кіптіла прожила 97 років і 5 місяців і померла зовсім недавно — 23 березня 2001 року.

 

Родина Зінчиків.

* * *

На крилах летів я до України в 1992 році. Всі були сповнені світлих надій, бо збулася мрія багатьох поколінь про краще майбуття нашої Батьківщини. Вона почала поступово звільнятися від багаторічного войовничого атеїзму. Не боячись переслідувань, люди йшли до своїх храмів. Не заборонялося проповідувати Слово Боже. Той, хто відкрив серце Богові, починав жити новим життям, ставши на шлях Світла й Правди. Відвідавши міста і села Полтавщини, України, я звернувся до адміністрації Українського Радіо, щоб мати тут свою програму. Господь посприяв мені в цьому.

З 1992 року щотижня на першій програмі Українського Радіо лунає духовно-просвітницька програма «Жива Надія», що користується великою популярністю серед мільйонів радіослухачів. Не раз за соціологічними опитуваннями вона зай­мала перші місця серед інших просвітницьких програм. 

 

До нашого офісу в Києві (на вулицю Григорія Оніскевича, 3) щодня надходить по сто й більше листів. Були такі дні, коли нам надсилали близько 700 дописів. А всього (за весь період існування програми) ми одержали понад півтора мільйони письмових відгуків з усіх куточків України. Не можна читати без хвилювання ці листи-сповіді, в яких радіослухачі розповідають про своє життя, про різні драми й духовне спустошення. Вони дякують «Живій Надії» за той моральний та духовний еліксир, який вона дає їм, вказуючи на істинний шлях до спасіння через Слово Боже. Ось кілька виписів з таких листів-сповідей:

 

«Слава Богу за милість Його, за те, що сьогодні можемо чути проповіді Євангелія по радіо. Дякую Богові за свободу, яка є у нас в Україні! На нашій землі не лунають постріли. Маємо хліб. Є за що славити нашого Бога! Але скільки ще є таких, які блукають далеко від Бога, перебувають у рабстві гріха. Я бажаю, щоб Господь відкрив їхні очі, щоб вони відвернулися від своїх гріхів і прославляли Спасителя!». І. Артюшко, Рівненська область.

 

«Слухаю кожну Вашу передачу, з нетерпінням чекаю наступної. У минулому я — переконана атеїстка, а тепер глибоко віруюча людина. Дуже щаслива, що повернулася до Бога, до Господа нашого Ісуса Христа. Мені хочеться, щоб і рідні мої, і діти теж повернулися лицем до Бога». Л. Кулиненко, Донецька область.

 

«Дорогий пасторе Іване Зінчику! Щиро вдячна Вам за Ваші проповіді Святого Євангелія. Вони відкрили мені світ, якого я раніше не знала. Ніколи не замислювалася над тим, яку вирішальну роль у нашому житті і в наших долях відіграють Всесвіт та Вищий розум — наш Бог, бо була переконаною атеїсткою, будувала комунізм і бачила його так близько, ось тут, на обрії. Та тільки тепер зрозуміла, що то було марево. Ніколи не сподівалася, що зі своїми тяжкими недугами я зможу дожити до 75 років. Та Бог мене терпів і чекав мого покаяння. Я почала щодня читати Євангеліє, слухати Ваші проповіді з великою увагою. Дуже плакала й просила у Бога прощення...». Д. Кольчик, Полтавська область.

 

«Я кожного тижня слухаю дорогу для мене передачу «Жива Надія». Вона надає мені ще більшої віри у моєму духовному житті. Я тепер дуже твердо повірив в Ісуса Христа та Його Воскресіння після розп’яття. Я повірив, що Він такий був, тепер є і буде завжди з нами». М. Рєзнік, Хмельницька область.

 

«Дуже вдячна Богові і Вам за передачу «Жива Надія». Вона мені дуже подобається і я намагаюся, по можливості, кожний раз її слухати. Дякую за змістовні й цікаві передачі, проповіді, за чудові псалми та вірші. Я знаю, що через Ваші вуста говорить Сам Бог. Не раз у цьому переконувалася. Якщо якісь проблеми обтяжують душу, вмикаєш радіо і Бог устами Івана Зінчика або інших проповідників дає відповідь на мої запитання. Таке враження, що вся передача ніби підготовлена для мене...». І. Свербіце, м. Вінниця.

 

«Мир Божий Вам, дорогий пасторе Іване Зінчику! Я – постійна слухачка радіопередачі «Жива Надія». За фахом – вчителька. Я вислуховую Вас завжди з затамованим подихом. Ці передачі для мене, як джерельна вода для спраглого в спеку. Слухала багатьох проповідників, але такого щирого і переконливого слова, як Ваше, мені не доводилося чути. Ваші проповіді морально збагачують, зближують з Господом, вселяють надію для подолання недуги». Надія Тодос’єва, Тернопільська область.

 

«Я багато разів разом зі старенькою мамою слухала Ваші передачі. Кожного разу в кінці передачі були запрошення до молитви та покаяння. Мама схиляла коліна, а я й не думала – соромилася. Одного вечора знову була передача. Ви, брате Зінчику, сказали (немов би бачили й знали про мої сумніви): «Давайте разом будемо молитися. Схиляйте свої коліна, не соромтеся. Можливо, через цю молитву, Бог спасе вас і подарує вам вічне життя. Ми не знаємо, чи прокинемося вранці чи ні...». Ці слова розбудили мою душу! Я дякую Богу за ці передачі, які охоче слухаю й сьогодні. Я одразу пішла шукати спасіння. Покаялась у церкві, прийняла водне хрещення. Батько й мати також прийняли Ісуса в свої серця. А брат довго не хотів каятися, бо був з начальством. Але пройшов час і зараз він – проповідник Єван­гелія. Дочки мої також прийшли до Бога й навіть маленькі онуки схиляють коліна й моляться. Це все – Господь! Слава Йому, всемогутньому Царю нашому Ісусові Христу!». Зінаїда Покровка, Хмельницька область.

 

«Дорогі мої милі брати та сестри! Дуже дякую Господу й Вам за передачу «Жива Надія». Велика Йому подяка, що всі слова Ісуса Христа збуваються про те, що буде проповідуване Євангеліє по всій землі. Я слухаю передачу про дорогого мого Спасителя прямо в кімнаті, і сльози навертаються на мої старечі очі від згадки про те, що раніше було неможливо так вільно слухати Слово Боже. Дорогий Господь мене зцілив. У мене все боліло всередині, а тепер я можу їсти будь-яку страву. Також у мене дуже боліли ноги. І ось я почула Вашу проповідь, а потім молитву за ноги, щоб Господь зцілив їх. Я впала на коліна і молилася разом з Вами. З колін я підхопилася дуже швидко, бо біль зник. Яка ж Йому слава й подяка, Спасителю Ісусові Христу! Як хочеться, щоб усі люди повірили й надіялися на Лікаря Небесного». Віра Лосєва, м. Маріуполь.

 

«Шановний Іване Зінчику! Я дуже радію, коли слухаю Ваші проповіді. Як почую Ваш голос, то відчуваю себе здоровішою. Ви стільки радості приносите в кожну хату! Я спілкуюся з багатьма жінками, які розповідають мені, що дякуючи Вашій передачі, вони відчули радість життя, дуже багато нового дізналися про нашого Господа Ісуса Христа. Це Бог дав Вам такий дар, що Ви так зрозуміло викладаєте Боже Слово. Я дякую Вам за те, що Ви є». Уляна Ковалишин, Львівська область.

 

Перегляд пошти «Живої надії», м. Київ.

 

 

ПРИЙМІТЬ ГОСПОДА У СВОЄ СЕРЦЕ!

У цій книжці стисло описано моє життя, сповнене тривог, надій і радості. Я пройшов тернистий шлях у пошуках Бога. У житті не раз мені траплялися випробування, та всемилостивий Господь нагороджував мене за терпіння й щиру віру, посилав свою ласку й благословення. Я — щаслива людина, бо завжди живу з Богом!

Не раз було й так, що смерть дивилась мені у вічі і я ледве не загинув. Особливо вона на мене чатувала в концтаборах Німеччини. Коли подумки повертаюся в минуле, згадуючи пережиті роки, завжди схиляю свої коліна, підношу вгору руки й кажу: «Господи, дякую Тобі безмірно і славлю Твоє Святе ім’я за те, що Твоя невидима рука оберігала мене від самого материнського лона».

Цар Давид промовляє у Псалмі 138:16: «Мого зародка бачили очі Твої». Господь був зі мною з перших днів моєї появи на цей грішний світ. Мені дуже подобається одне місце з Послання апостола Павла до Єфесян 1:3-5: «Благословенний Бог Отець Господа нашого Ісуса Христа, що нас у Христі по­благословив усяким благословенням духовним у небесах, оскільки Він вибрав нас у Ньому перед заснуванням світу, щоб ми були перед Ним святі й непорочні, у любові, наперед призначивши нас на всиновлення Собі Ісусом Христом, за вподобанням волі Своєї».

Хто може збагнути своїм розумом Творця Всесвіту? Мій земляк Григорій Сковорода писав: «Дяка Богу, бо те, що потрібно для людини, Бог зробив нетяжким, а те, що тяжке — непотрібним».

Дорогі друзі, читаючи оповідь про моє життя, огляньтеся навколо і ви побачите, що й ваше життя наповнено різними чудесами. Скільки разів смерть зазирала вам у вічі, але неви­дима рука рятувала вас! Хто ж то був, як не всемилостивий Бог? Можливо, у ці хвилини ви не бажаєте визнати, що Бог є. Але хочу вам сказати від щирого серця, що Він був, Він є і Він буде вічно. Прийде той день, день Страшного Суду Божого, коли всі померлі стануть перед Ним, як стверджує Слово Боже в Об’явленні Івана Богослова (20:11-15): «Я бачив престол великий білий, і Того, Хто на ньому сидів, що від лиця Його втекла земля і небо, і місця для них не знайшлося. І бачив я мертвих, малих і великих, що стояли перед Богом. І розгорнулися книги, і розгорнулася інша книга, — то книга життя. І суджено мертвих, як написано в книгах, за вчинками їхніми. І дало море мертвих, що в ньому, і смерть, і пекло дали мертвих, що в них,— і суджено їх згідно з їхніми вчинками. Смерть же та пекло були вкинуті в озеро вогняне. Це друга смерть — озеро вогняне. А хто не був записаним у книзі життя, той був вкинутий в озеро вогняне...».

О, мої дорогі друзі, коли б ви тільки знали, як Бог любить кожного з вас! Він не хоче смерті грішника. Господь хоче спасти вашу душу, щоб вона мала життя вічне. Отож, у ці хвилини, якщо ви ще не примирилися зі Спасителем, прошу вас, визнайте усі свої гріхи, покайтеся й запросіть Господа до свого серця! Ви відчуєте в душі невимовну радість! Хай нею буде щасливий кожен із вас! Наполегливо знаходьте свій шлях до вічної Істини, до Ісуса Христа! Завжди пам’ятайте про Його велику любов до вас!

 

Любі друзі! Ми сподіваємося, що Ви з непідробним інтересом прочитали цю невеличку книжечку до кінця. Упевнені, Ви переконалися, що та праця, яку наполегливо вів Іван Дем’янович Зінчик потрібна українському народу та всім людям. Завдяки радіопередачі «Жива Надія» багато тисяч людей прийшло до пізнання Правди Божої в Особі Ісуса Христа. Сьогодні ця передача продовжує лунати в ефірі завдяки натхненній праці багатьох трудівників на ниві Господній, зокрема доньки Івана Зінчика – Ненсі Зінчик. 

Ми щиро дякуємо за Ваші молитви, за матеріальну підтримку. Вихід у радіоефір «Живої Надії» занадто складний, насамперед, через те, що за кожну таку радіопрограму потрібно платити значні кошти Українському Радіо. Але проповідь Євангелія мусить бути виконана нами, бо так заповів Ісус Христос!

Не кожен із нас може проповідувати по радіо, але кожен може пожертвувати певну частку своїх фінансів для цього, таким чином стаючи співучасником виконання Божої заповіді. Нехай у цьому Вас утвердить і благословить люблячий Господь!